„І Дністер, і кручі” – зберегти не можна втратити…
23 липня - 5 серпня тривала водна експедиція Дністром, організована в рамках всеукраїнської громадянської кампанії „Дністровська екологічна хвиля”. Учасники сплаву пройшли відстань близько 130 кілометрів: від гирла річки Джурин - до гирла Збруча в історичному селі Окопи, де колись народився Бешт і кілька століть поспіль cлавнозвісний „когут піяв на три держави".
Про експедицію розповів Олександр Степаненко.
Власне цілей у експедиції було декілька. По-перше, ми мали намір активно спілкуватися з керівниками органів влади, депутатами сільських рад, з місцевою інтелігенцією, селянами - про перспективи створення національного природного парку (НПП) „Дністровський каньйон” та про мету нашої громадянської кампанії. По-друге, треба було провести моніторинг випадків порушень природоохоронного законодавства у долині Дністра. У складі учасників виявилося кілька фахових біологів, тому була можливість професійно обстежити цікаві у сенсі заповідання природні ділянки. Ну і нарешті, побачити, чи змінилася практика господарювання за рік, що минув після минулорічного паводку.
Цілі, як бачите, амбітні. Тому, звісно, ми розраховували на підтримку інших організацій. Приємно, що відгукнулися колеги з громадських об‘єднань Києва, Харкова, Миколаєва, Івано-Франківська, Львова, Тернополя. Причому й таких авторитетних, як Національний екоцентр України, або харківські „Печеніги”. Погодьмося, це приємно, коли нам довіряють і що проблемами нашого краю переймаються люди з далеких регіонів. Ну й паралельно з нами сплавлялася ювілейна 20-та експедиція „Дністер” львівського „Товариства Лева”, котре також підтримало нашу „Дністровську екохвилю”.
Протягом двох тижнів подорожі можливостей вести діалог з людьми було досить: у Заліщиках та у селах двох районів, Заліщицького і Борщівського (Устечко, Нирків, Іване Золоте, Зелений Гай, Печорна, Добрівляни, Городок, Зозулинці, Синьків, Колодрібка, Вільховець, Дзвенигород, Трубчин, Окопи). Контакти були й організовані, але переважали чисто спонтанні - просто на вулицях та подвір‘ях. За два тижні подорожі повністю розійшовся перший наклад нашої брошури «Кому потрібен національний природний парк «Дністровський каньйон» і хто боїться його створення?».
Мабуть таки найбільш зацікавленим був діалог з місцевою інтелігенцією. У Заліщиках мали зустрічі з керівництвом Державного аграрного коледжу ім. Храпливого, центральної бібліотеки, районної газети. У сільських школах - в Добрівлянах, Городку та Дзвенигороді – з директорами шкіл та вчителями. Ці люди загалом добре розуміють необхідність створення національного парку на Дністрі, але чомусь їхній голос все ще не почутий у краї.
Як виявилося, найскладніше досягати порозуміння з представниками місцевого самоврядування у Заліщиках. Хоч саме тут планувалося розмістити центральний офіс національного парку.
У відвертій опозиції до створення парку влада окремих сіл, наприклад, Устечка. І думаю, то не випадково. Вектор інтересів місцевих посадовців – їхній у першу чергу - поки що не кореспондується з напрямком діяльності майбутнього парку. Цей вузький корпоративний інтерес можна успішно маскувати «негативною думкою місцевої громади» - причому громади майже суцільно дезінформованої!
А з посполитими селянами – навіть з тими, кого понад усяку міру «нагодували» лукавою брехнею та дикими забобонами, хто засвоїв чисто демонічний образ національного парку - спілкуватися було дуже навіть цікаво. Не маю сумніву - серед людей хтось довго і наполегливо поширював вигадки, що парк створюють, „аби повідрізати городи до річки”, „все забрати і згодом розпродати начальству і олігархам”, що після створення парку й ловити рибу, і купатися дітям у Дністрі не дозволять...
Та навіть якщо у перші хвилини у співрозмовників проглядався скепсис і недовіра, а при переході до гарячих тем емоції вже «зашкалювали», люди починали прислуховуватися до наших слів, коли відчували намагання зрозуміти їхні проблеми, вислухати їхню думку, щось слушне порадити...
Ну якщо відверто, подекуди нас справді сприймали, як „агітаторів від влади”. Люди настільки деморалізовані та розчаровані реаліями життя у цій країні, що їм важко повірити у те, що хтось ще може безкорисливо жертвувати своїм вільним часом, своєю відпусткою – „заради ідеї”. Але коли їм говориш: „Моя винагорода за цю роботу – те, що можу тут з вами спілкуватися, як вільна людина з вільними людьми! Ви можете виповісти мені усе, що думаєте, а я – вам…”. Коли справді не лукавиш – інколи з тієї розмови все ж вдається викресати іскру довіри... А вже ті люди, котрі не зациклені на буденних клопотах, не потонули у захланності, ті в кого збереглися громадські почуття та певні культурні запити – розуміють з півслова.
Ми як могли намагалися переконати людей, що робота парку відповідатиме довгостроковим інтересам мешканців краю, їхніх дітей... Що основна мета його створення – не суцільне обмеження господарської діяльності, а припинення існуючого безладу у природокористуванні, пошук ефективного господаря та охоронця природних територій. Що надалі відкладати цю справу аж ніяк не маємо права, адже той безлад вже став тотальним, всепоглинаючим. Не знаю, чи багатьох нам вдалося переконати, але замислитися, думаю змусили багатьох.
От для прикладу, разом з Ігорем Сіренком (Ігор є головою Національного екоцентру України) ми мали тривалу і таки досить непросту зустріч у Вільхівці Борщівського району – „на майдані коло церкви”, у часі недільного сходу громади. Цей імпровізований мітинг тривав більше двох годин – і більшість людей не розійшлася. І хоч перші півгодини розмови виявились не надто продуктивними, врешті-решт мені здалося, що наші аргументи – як у поданні розважливого Сіренка, так і запального Степаненка – все ж були почуті. Не маю сумніву - ця зустріч виявилася дуже корисною.
Окрім Вільхівця, колеги – Сергій Шапаренко, Наталя Богданець та Зоряна Лесейко - спільно з співробітниками Держуправління охорони природи брали участь у зборах сільської громади в Устечку.
В ході подорожі нашим експертам-біологам Ганні Коломієць та Сергію Шапаренку вдалося обстежити цілу низку природних територій у дністровій долині. Декотрі з них збереглися добре, як приміром – ботанічний заказник „Глоди”. На декотрих – розвиваються неприродні трансформації. Приклади: замулення річища у хвостовій частині Дністровського водосховища, інтенсивне заростання берегів за рахунок принесення з водою поживних речовин, вторгнення у природні екосистеми чужих рослинних видів - від робінії-псевдоакації до амброзії...
Стосовно деяких ділянок можна вести мову про певну втрату біотичного різноманіття, а отже - і природної цінності. Причина – тривала нераціональна практика лісгоспів, як наприклад, у заказнику „Обіжевський” та на колишніх степових ділянках в урочищі «Криве». Декотрі території, не маючи ефективного власника, в останні рокит особливо інтенсивно засмічуються – як, мабуть найдовша з дністровських стінок поблизу Окопів. Інші вже знищені – по-варварськи, цілковито і безповоротно – це насамперед лісове урочище «Стінка» поблизу Вільхівця.
Натомість ми бачили й надзвичайно цікаві ландшафти на Дністрі та його притоках - степові, лучні, скельні - які можна розглядати, як резерв для заповідання й розвитку екомережі... Якщо не гаяти часу, їх можна включити і до складу земель національного парку.
На жаль, довелося спостерігати чимало прикладів порушень природоохоронного законодавства та злочинного недбальства по відношенню до природи... Навіть просто перелічити їх – складно… І сумним є той перелік.
Тут і протиправний видобуток каменю та гравію у прибережних смугах та річкових руслах (Устечко, Нирків, Іване Золоте, Зелений Гай, Печорна, Заліщики, Добрівляни) і забруднення земель (Окопи), і цілковита неврегульованість проблем збору та видалення побутових відходів (практично у кожному селі, за виключенням хіба що Вільхівця), і горіння сміттєзвалищ (Заліщики - Добрівляни), і систематичне випалювання природної рослинності (Печорна, Заліщики, Зозулинці), невизначеність та порушення режиму прибережних захисних смуг (практично у кожному населеному пункті), і миття у ріці автомобілів (практично скрізь), і випадки самовільної рубки лісу, і некероване водокористування, і браконьєрство, і брудні сліди „диких” туристів...
Різного роду туристів та відпочивальників за останні роки відчутно побільшало. Стиль їхнього перебування на Дністрі дуже різниться. Скажімо, водники, котрі сплавляються рікою на катамаранах, надувних човнах, байдарках, каяках переважно не залишають бруду на своїх стоянках. Цього на жаль не можна сказати про „відпочивальників одного дня” та любителів різного роду святкувань на природі. Наслідки літнього нашестя цього люду у тому ж Червоногороді вже набувають масштабів стихійного лиха – через що унікальний природний та історичний ландшафт з червня по вересень просто таки потопає у смітті та нечистотах. Тому власне вести мову про розвиток туризму з мешканцями сусідніх Ниркова та Нагорян зовсім не просто. Погоджуюсь з ними стовідсотково – якщо туризм, то тільки не у таких формах...
Не набагато краща ситуація на деяких мальовничих ділянках правого берега, до котрих зручно дістатися автомобілем, скажімо, у дністровій долині поблизу Рашкова.
Є кілька фактів розробки кар‘єрів на території формально існуючого ландшафтного парку «Дністровський каньйон». Найбільш скандально відомі – у Синькові та Усті Заліщицького району.
Інша вражаюча картинка – випадок варварського випалювання природного степу з червонокнижними видами рослин довкола унікальної природно-сакральної пам‘ятки поблизу Зозулинців. Йдеться про грот монаха-відлюдника, культове джерело та капличку Богородиці – що над селом, на просто таки дивовижній у своїй красі дністровій стінці… Дивуюся досі: як, хто, для чого міг то зробити? Був воістину унікальний клаптик Божої землі, де відчувалася Його присутність – залишилося чорне згарище довкола каплиці та вітер з гірким смаком ...
Знову ж - у цьому сенсі більш ніж дивною видається ситуація, коли місцева влада з року в рік демонструє власну неспроможність навести елементарний лад у справі збереження природних ландшафтів та природокористування. І настільки ж послідовно ухиляється від погодженням передачі своїх безгосподарних земель до майбутнього національного парку.
Ми намагалися також відстежувати дії влади та місцевих громад, до яких мав би спонукати їх минулорічний паводок 23 – 27 липня. Адже попри обережний скепсис все ж хотілося вірити, що у минулорічних потрясіннях була можливість для позивних перемін.
На жаль, складається таке враження, що катастрофічні наслідки паводку так нічому й не навчили людей, що гіркий досвід 2008-о не відкрив відлік нового часу – у ставленні до Дністра. Практично жодних змін у господарській практиці на територіях з високим ризиком підтоплення ми поки що не помітили. Справу розробки проектів водоохоронних зон для постраждалих від повені сіл не розпочато. Береги річки у багатьох місцях як були, так і залишилися розораними просто до урізу води. У багатьох місцях ведеться протизаконний видобуток річкового гравію просто у ріці. В результаті русло Дністра починає мігрувати, береги розмиваються все активніше, не кажучи вже про нищення рибних нерестовищ. Люди не відселяються з ділянок, що зазнали підтоплення... Держава минулого року надала безпрецедентно великі кошти на компенсацію збитків та ліквідацію наслідків паводку. Але чи спроможеться держава, або ж будь-яка приватна страхова компанія компенсувати господарські втрати після наступного стихійного лиха?
Колег з інших областей, здається, прикро вразила картина економічного занепаду нашого краю: практично скрізь знищені ферми, переробні підприємства, туристичні та відпочинкові бази, недобудовані соціальні об‘єкти, великі обсяги неораних земель, а також – ті несправедливі ціни, за якими мешканці сіл змушені продавати свої овочі. У Колодрібці та Усті ми купували доброї якості помідори по 80 копійок за кілограм, коли у Києві та Харкові вони коштують 7 – 8 гривень! Люди ладні віддати їх за безцінь, тому що далеко не кожен спроможний рентабельно продати свій товар на ринках. Натомість жоден з консервних заводів, котрі працювали тут у радянський час, не витримав тієї руйнівної вакханалії, що названа «аграрною реформою».
Наразі вирощування помідорів стало чи не єдиним джерелом заробітків для більшості селян у обох районах півдня області. Чому тутешня влада не бачить економічних перспектив у розвиткові сфери активного туризму, літнього дитячого відпочинку, санаторної справи, органічного землеробства, садівництва, наближеного до природи лісівництва – котрі повинні стати чільними напрямками діяльності у господарській зоні майбутнього національного парку? Хто і для чого поширює серед людей примітивну брехню про парк? Чому настільки багато людей вірить у ці нісенітниці? Чому з таким шаленим завзяттям руйнуємо створене працею батьків, і з такою тупою впертістю опираємося народженню нового?
Експедиція припала на період особливо низької водності Дністра. Ми не раз мали нагоду пересвідчитись - у багатьох місцях колись повноводну ріку можна без зусиль перейти вбрід. Практично до початку Дністровського водосховища шлях нашого катамарану час від часу перетинали мілини і доводилося сходити у воду, аби на руках перетягнути його. Як свідчать літні люди, таким маловодним - навіть у літню посуху - Дністер раніше не був. Вочевидь дається взнаки масштабне осушення боліт і заплав, надмірна вирубка лісів у Карпатах та розораність долин у Подністров‘ї, що викликає замулення річища та виснажує річку. Як результат - піки паводків на Дністрі стали особливо стрімкими, межень – особливо безводним…
Але незважаючи ні на що ця Ріка все ще залишається фантастично красивою – її недаремно назвали одним з семи природних чудес України. В учасників подорожі були окремі хвилини „розчинення у пейзажі”, серед величі та тиші каньйону, лиш деколи покрапленої скриками сірої чаплі, по гаптованої співом цикад та джмелів... Інколи з”являлося відчуття, що отой технократичний мурашник відступив далеко-предалеко. А ми – частинки цієї Ріки, дивимося Її очима, чуємо Її вухами... Такі хвилини самі по собі – немала винагорода за клопіт організації експедиції.
Поза сумнівом, ця подорож додала інформації, сил та рішучості нашій „Дністровській екологічній хвилі”... Поза сумнівом, розслаблятися не можна. Тож треба йти далі.
Наша дністровська експедиція стала можливою завдяки підтримці американської неприбуткової організації Global Greengrants Fund.
За її кошти ми мали можливість сплатити деякі транспортні витрати, придбати продукти, видрукувати згадану власну брошуру.
Ми також отримали технічну підтримку у вигляді безоплатної оренди туристичного спорядження – весел та рятівних жилетів - від Туристичної агенції "Terra Incognita" (http://www.terraincognita.info), за що велике спасибі її лідеру, нашому земляку Сергію Підмогильному.
Фотохроніку експедиції можна проглянути тут.
Учасники експедиції:
1. Наталія Богданець ("Ковчег", Чортків)
2. Оля Гонтар ("Ковчег", Чортків)
3. Назар Гуменюк ("Ковчег", Чортків)
4. Зоряна Лесейко (ЕГО "Зелений Світ", Чортків)
5. Анна Коломієць (ГО "Веселий дельфін" Миколаїв)
6. Сергій Шапаренко (ЕГ "Печеніги", Харків)
7. Олександр Шапаренко (ЕГ "Печеніги", Харків)
8. Сергій Коритко (Івано-Франківськ)
9. Оксана Стасишин (Тернопіль)
10. Андрій Кравчик (Миколаїв)
11. Богдан Махомет ("Ковчег", Чортків)
12. Ігор Сіренко (НЕЦУ, Київ)
13. Олександр Степаненко (ЕГО "Зелений Світ", Чортків)
14. Юля Маклюк (НаУКМА, Київ)
15. Василь Ханас (Тернопіль)
16. Олексій Ведмідський, ЕГ "Печеніги" (м.Харків)
17. Галина Ведмідьська, ЕГ "Печеніги" (м.Харків)
