31 жовтня, у чортківській «Бібліотеці на Зеленій» розпочалися мандри кінофестивалю Docudays UA Тернопільщиною. Першою спеціальною подією Мандрівного фестивалю став «Вечір живої пам’яті про Андрія». Її присвячено світлій пам’яті Андрія Степаненка, командира відділення БПЛА 153 ОМБр, який загинув на Запоріжжі 11 березня. Андрій впродовж багатьох років був волонтером ЕГО «Зелений Світ» та Мандрівного Docudays UA в Тернопільській області. Цього року він виступає символічним Амбасадором фестивалю в нашому краї.
Розповісти про Андрія та вшанувати Його пам’ять прийшли рідні та друзі, однокласники та вчителі Чортківської гімназії, в якій Він навчався. Онлайн приєдналися до нашого кола: метр європейського кіномистецтва маестро Audrius Stonys, президент «Товариства Карпатського» (Towarzystwo Karpackie) д-р Leszek Rymarowicz, фронтовий побратим Дмитро Кукса з позивним «Херсон», інші наші друзі....
Ось слова Аудріуса Стоніса: «Дякую вам щиро за можливість бути разом цього вечора і проживати його у вашому товаристві. Навіть без слів, мені здається, я розумію вас. Я справді розумію все, що ви говорите. А коли бачу обличчя Андрія, то відчуваю: хоча я не знав його й ніколи з ним не зустрічався, я відчуваю його душу. Мені здається, я відчуваю і його думки. Єдине, що я можу висловити, — це вічна вдячність за жертву, яку приніс Андрій і яку ваш народ приносить заради всіх нас. Це залишиться в підручниках історії та в серці кожного литовця. Ми ніколи не забудемо того, що ви зробили для нас, і тієї найвищої ціни, яку ви за це платите. А ще на моєму робочому столі, просто переді мною, стоїть статуетка святого Михаїла, який перемагає диявола. Для мене це дуже важливо — як живе нагадування про те, що добро набагато сильніше за зло. І що добро завжди переможе зло. Вічна пам’ять Андрію. Найглибша шана всім вам за вашу витримку, за те, що тримаєтеся, залишаєтеся сильними й боретеся за всіх нас. Передаю вам усю свою любов — найщирішу, від усього серця. Дякую щиро батькам Андрія за виховання сильної і сміливої людини.»
Андрію пощастило подивитися три стрічки Аудріуса Стоніса: «Земля сліпих» (Earth of the Blind), «Одна» (Alone) та «Жінка і льодовик» (Woman and the Glacier). Образи та оптика «Землі сліпих» та «Жінки і льодовика» були йому особливо близькі. Маестро Стоніса Він вважав геніальним режисером. Так, зрештою, і є. Доводиться лиш дивуватися, чому авторитетні кіноакадемії не констатують цього на увесь світ. «Жінку і льодовик» ми дивилися на Docudays UA у 2017 році...
З Лєшеком Римаровичем Андрій познайомився спочатку заочно – за його публікаціями в часописі «Товариства Карпатського» «Plaj». Вже згодом – у спільних карпатських експедиціях. Зближували їх залюбленість у ті Гори та спільне захоплення творчістю Станіслава Вінценза, «Гомера Карпат».
Андрій добре усвідомлював, що одна з суспільних місій туризму – створювати передумови для діалогу та порозуміння між різними людьми. Пробуджувати в людях людяне. Допомагати їм сприймати людське різноманіття, як спадщину, як цінності, а не як привід до відторгнення. На лон Природи, серед гір Гір їм легше залишити за плечима життєві дріб’язки, віддалитися від суєтного: політичних трибун, цензурованих медій, агресивних соцмереж .... Відчути, що в них окрім відмінностей у поглядах є багато такого, що спроможне об’єднувати. Він мріяв про власний «Дім на Горі» - місці, де можуть зустрічатись і спілкуватися різні люди.
Лєшек Римарович пригадав їхню останню зустріч, у день завершення чергової експедиції: «Востаннє ми бачилися на горі Стефанець — це гірське пасмо між селами Бистрець і Дземброня. Ми сиділи на траві, світило прекрасне серпневе сонце. Завершувалася наша тижнева мандрівка українськими Карпатами. Кожен із нас уже думав про повернення додому. А Андрій поспішав до Івано-Франківська— на чергову громадську справу. Пам’ятаю ту гарну зелену траву. Андрій узяв наплічник і рушив униз, до автобуса, бо дуже хотів вчасно дістатися міста. Ми попрощалися: «До зустрічі! Побачимося знову в Карпатах!». Але більше нам так і не судилося побути там разом...
Я пам’ятаю Андрія як дуже відкриту та миролюбну людину, завжди готову до взаємодопомоги, співпраці, до пояснення різних речей, зокрема тонкощів української мови. Бо це нам лише здається, що ми вміємо говорити українською. Насправді наша українська — дуже спрощена її версія.
Ми мали великі надії на подальші спільні мандрівки, на якісь спільні справи. Можливо, навіть виконати спільні публікації для українців, поділитися нашим досвідом подорожей та досліджень українських Карпат. На жаль, нічого з цього не здійснилося.
Тут уже прозвучали дуже гарні слова, і я хотів би приєднатися до цієї думки: добро завжди перемагає зло. Ми чекаємо на це, сподіваємося на це й навіть свято віримо, що добро переможе зло. Що ми зустрінемося у вільній і щасливій Україні й знову разом мандруватимемо Карпатами».
Власним спогадом про Нього поділилася також Марія Володимирівна Гаєвська, вчителька світової літератури, класний керівник Андрія у роки Його навчання в чортківській гімназії: «Це було майже 25 років тому, коли Андрійко був у шостому класі, а я вважалася класним керівником. Вважалася, бо була занурена в прірву, наповнену болем і відчаєм після смерті дочки Лесі. Батьки до Дня вчителя вирішили зігріти мене, привітати і подарувати коц (ковдру). Діти доручили вручити подарунок найскромнішому і найстриманішому , але наймудрішому з-поміж себе, вашому Андрійкові. Він підійшов, простягнув пакунок, подивився своїми чистими, як небо, розумними оченятами і промовив: «Щоб вам було тепло...» Ці чотири слова прозвучали, як молитва, вони гріють і втішають мене до сьогодні. Мені тепер здається, що ці слова були його девізом, його життєвим кредо. Він і на війну пішов, щоб нам усім «було тепло»...
Під час нашої зустрічі на інтернет-зв’язку перебував фронтовий побратим Андрія – Дмитро з позивним «Херсон». Наразі він видужує після поранення й операції. А влітку минулого року вони разом з Андрієм провели на бойовій позиції 72 дні, ділячи по-братерськи воду, хліб і... небезпеку. Дмитро не зміг говорити, але написав таке: «Прийміть мої щирі співчуття… Немає таких слів, які могли б полегшити Ваш біль від втрати сина. Я мав честь бути поруч із ним, служити з ним пліч-о-пліч і називати його своїм побратимом. Він був справжнім чоловіком, вірним другом і надійним бойовим товаришем. Такі люди не йдуть безслідно — вони назавжди залишаються в нашій пам’яті, у наших серцях і в наших вчинках. Я розділяю Ваш біль і скорботу. Низький уклін Вам за такого сина. Його подвиг, мужність і пам’ять про нього назавжди залишаться з нами».
В окремі хвилини брак слів для вираження емоцій компенсувала музика. Твори Міри Шентюрк виконувала учениця нашої школи мистецтв Антоніна Гаврилюк. Настрій підхоплював Mark Knopfler зі своїм незабутнім «Brothers in Arms»...
Під завісу зустрічі звучала «Мить» Святослава Вакарчука у проникливому виконанні Віри Потикевич.
Як розповідати про Нього? Він був просто Собою, він – просто наш Андрій. Як і кожна людина, він являє собою єдиний, унікальний, самодостатній світ. Втрата Його, як і втрата кожного на цій війні, є неймовірно жорстокою. Мусимо тепер навчитися жити без Нього, але з Ним і за Нього. Заради ЇХ УСІХ мусимо, нарешті, навчитися жити гідно.
