Про ресурси взагалі і Людину зокрема
автор: Олександр Степаненко
Відкриття 22-го Мандрівного кінофестивалю Docudays UA в Тернопільській області відбулося 13 жовтня у Заліщицькій державній гімназії. Вибір цього навчального закладу не випадковий – за результатами зовнішнього незалежного оцінювання знань випускників у 2025 році гімназія продемонструвала найкращий результат в області і четвертий – в Україні. У попередні роки результати зовнішнього тестування також були дуже високими. Тож маємо привід для того, аби пишатися Заліщицькою гімназією і зайвий раз завітати сюди.
Зустріч з гімназистами старших класів та їхніми вчителями почалася ознайомленням з ініціативою амбасадора цьогорічного фестивалю Максима Буткевича та створеної ним правозахисної організації «Принцип надії» - благодійного збору на реабілітацію українців, як військових так і цивільних громадян, звільнених з російського полону.
Далі, оскільки головною темою Docudays UA – 2025 обрано поняття «Рідкісний ресурс», разом шукали відповіді на запитання: що ж є найціннішим та найрідкіснішим ресурсом у нашому краї? Модерував дискусію Василь Григорович Дяків - заслужений вчитель України, переможець національного конкурсу «Global Teacher Prize Ukraine».
Можливо, це сучасні, високотехнологічні види зброї, які дозволять нам вистояти у війні, захистити наші міста та енергетичні об’єкти від обстрілів, не втрачати стільки життів наших солдат, скільки ми зараз втрачаємо? А можливо, це правдива інформація про хід війни? Чи не є рідкісним і особливо цінним ресурсом ще й медична допомога нашим військовим на лінії бойового зіткнення, куди в умовах логістичної блокади не доїжджає жоден санітарний транспорт?
Можливо, таким ресурсом нині виявилося соціальне житло для мільйонів біженців з прифронтових регіонів, через гострий дефіцит якого вони сьогодні змушені покидати Україну? І хтозна, чи повернуться завтра?
Можливо, це ефективна дипломатія на міжнародній арені, яка дозволила б Україні збільшувати коло власних союзників та партнерів, а не множити партнерів у ворога?
Здається, давно нам слід усвідомити, наскільки цінним ресурсом у багатьох областях України стала вода, яка вже не перший рік зникає з річок, джерел, криниць і навіть з глибинних свердловин? Зрештою, заліщицькі гімназисти вже не перший рік мають можливість спостерігати ознаки різкого обміління Дністра, на березі якого стоїть їхнє місто.
Чи не слід вважати рідкісними та зникаючими останні непорушені природні ландшафти у Карпатах, на Поліссі, Волині, у причорноморських степах, які все помітніше поступаються перед нестримним наступом плугу та пестицидів, лісових рубок, розробок надр, будівництва мегакурортів, заміських вілл та вітропарків...?
Чи не є економічна свобода тим ресурсом, який чомусь скорочується з року в рік - в країні, яка нині займає 150 місце з 165 країн світу за індексом «Economic Freedom of the World 2024»), сусідячи в цьому рейтингу з Бурунді (149 місце), Ефіопією (148), Іраком (147), Чадом (151) та Конго (152)?
Можливо, це й якісна освіта, яка дозволила б відродити в Україні високотехнологічне промислове виробництво, створити відновлювані джерела енергії, сталі транспортні системи, відбудувати зруйновані міста і села? З цього погляду добрі знання, які дає своїм учням Заліщицька гімназія, також є цінним ресурсом.
Чи не слід вважати рідкісним ресурсом спроможність до ефективної комунікації влади з громадою, всередині суспільства та назовні? Чи розуміє цю потребу влада, яка перед виборами обіцяла нам, що почує кожного громадянина, тоді як останнім часом суспільний діалог звівся до примітивних монологів її очільників, від яких усі давно стомилися? Хоч, будьмо відверті, інколи складається враження, що й посполиті громадяни не розуміють одне одного навіть якщо спілкуються однією мовою. Що вже казати тоді, коли між людьми постають мовні, географічні та цивілізаційні бар’єри!Нарешті, що можна сказати про цінність нині і завтра штучного електронного інтелекту?
А можливо, найбільш цінним ресурсом є ЧАС? Кожен черговий день у війні, який руйнує Україну, відбирає її дітей, зменшує її шанси на виживання у довгостроковій перспективі ?...
Ми звикли до того, особливо за 11 років війни, що з точки зору економіста, статистика, політичного або військового вождя ще й люди розглядаються як ресурс: демографічний, трудовий, мобілізаційний. Тобто як знеособлена маса, персонал, населення, людський натовп.
Бачення гуманіста, філософа, поета, правозахисника, яке виокремлює з цього натовпу ОКРЕМУ ЛЮДСЬКУ ОСОБИСТІСТЬ, помітно поступилося перед загальним мейнстримом. Навіть конституційну максиму, яка проголошує: «ЛЮДИНА, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні НАЙВИЩОЮ СОЦІАЛЬНОЮ ЦІННІСТЮ» ми згадуємо все рідше.
Найвища соціальна цінність і ресурс – хіба це одне й те саме?
Тож ми запропонували старшокласникам пошукати синоніми до слова ресурси, аби об’ємніше окреслити це поняття. Лунали різні варіанти: засоби, потенціал, можливості, фонди, кошти, кадри, джерела, запаси, матеріали... Насамкінець юнак з останнього ряду аудиторії підняв руку і вигукнув: «КОРИСНІ РЕЧІ!» І тим, здається, «вцілив у десятку», дав універсальне формулювання для різних видів ресурсів: природних, технічних, інформаційних, фінансових. Справді усі вони корисні, усі необхідні для виживання і сталого розвитку. Без них – ніяк!
Але ж Людина не хоче бути просто «КОРИСНОЮ РІЧЧЮ»! Вона опирається державі, яка переважно так її бачить і чинить у відповідності до цього бачення! Або покидає таку країну і до неї вже не повертається!
Якщо ж ми уявляємо Україну республікою вільних громадян (від RES PUBLICA – СПІЛЬНА СПРАВА), то мусимо плекати у ній ставлення до Людини як до НАЙВИЩОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ЦІННОСТІ! Як до вільної ОСОБИСТОСТІ. Адже лише у такій якості вона може перемогти у війні агресора, який багатократно переважає її у РЕСУРСАХ!
На завершення цієї дискусії серед гімназистів поширили анкету із запитанням: «Що Ви вважаєте найціннішими і найрідкіснішими ресурсами нашого регіону, Подільського Придністров’я»? Пропонувалося обрати три варіанти відповіді, найбільш близьких до їхнього бачення. В результаті ми отримали 72 заповнені анкети. Як же виглядає шкала найцінніших та найрідкісніших ресурсів краю? Мальовничі краєвиди - 35 позначок, пам’ятки історії та архітектури – 22, родючі землі - 21, об’єкти природно-заповідного фонду - 20, джерела чистої питної води – 14, ліси - 14 працьовиті люди - 11, унікальний клімат – 10, спортивні об’єкти – 10, сфера розваг – 8, навчальні заклади – 7, медичні заклади -7, мистецькі колективи – 6, релігійні святині – 4, аграрні підприємства – 3, родовища корисних копалин - 3, музеї – 2, комфортне житло – 2, бібліотеки - 1… У графі ІНШЕ з’явилося два дописи: «чисте повітря без автомобільних викидів», «водні сплави по Дністру».
Якщо можна якось узагальнити результати цього анкетування, то найвищу пріоритетність отримали пункти, які можна звести до поняття «природна та історико-культурна спадщина». Припускаю, формуванню таких поглядів у середовищі молодих заліщан сприяє діяльність Національного природного парку «Дністровський каньйон», центральна садиба якого знаходиться в Заліщиках і який нещодавно відзначив 15-річний ювілей від часу свого створення. Але ландшафти Дністровського каньйону, одного з «Семи Природних Чудес України», промовляють самі за себе.
У день відкриття фестивальних мандрів у трьох вікових групах гімназистів ми показали три короткометражних фільми. Вони направду чудові і це також наш «рідкісний ресурс», адже наразі їх можна перегдянути лише на Docudays UA.
Кожен фільм провокував жваве обговорення. Перший з них, «Як пройшли мої літні канікули?» - хроніка першого вересня, начебто звична подія, яка відбувається в усіх школах за однотипним сценарієм і супроводжується схожими розповідями про літо. Але незважаючи на те, що камера фіксує перший шкільний день у різних регіонах України, враження від побаченого – це діти великої і різноманітної, але ЄДИНОЇ КРАЇНИ. Усі вони по-своєму переживають травму війни і прагнуть миру. Усі вони несподівано подорослішали за роки війни і деякі їхні слова просто вражають. Як наприклад, оці: «Для мене немає перемоги, адже ми втратили так багато людей, територій, людських осель, так багато в нашій культурі, що я просто не зможу її святкувати …»
Програму дня продовжив перегляд анімаційної стрічки «У серці долини — спів» режисера Натана Феґана - без перебільшення, шедевру в жанрі короткометражного кінофільму. Автор представив історію трьох засуджених у США, які отримали вирок довголітнього перебування в одиночній камері. Тобто їх було покарано не лише позбавленням волі, але ще й крайньою самотністю. Але ж людське спілкування – одна з передумов повноцінного життя. Одна з найбільших цінностей у нашому житті. Людині завжди потрібна інша людина. Батьки – щоб дарувати життя Дитині. Чоловікові – Жінка, щоб це життя отримало продовження. Сильному – слабший, щоб йому допомогти. Освіченому – той, кому можна передати свою мудрість. Будь-кому – інший, з ким ти можеш розділити свій хліб. Свою радість. Свій біль. Свої думки – і не так важливо, чи той інший погодиться з тобою. Важливо, що у цьому спілкуванні ти отримуєш можливість краще розуміти самого себе.
Цей фільм ще й зайвий раз доводить - документальне кіно може бути високохудожнім. І що навіть «мультик» може наповнюватися глибоким та важливим змістом.
Нарешті, була ще «Остання пісня з Кабула» - щемка історія, яка вражає і відгукується серед українців, адже багато хто з нас також змушений полишити свій дім через війну.
* * *
Програму завершила спеціальна подія фестивалю - авторська презентація Олександра Степаненка «50 років Гельсінського акту: історія, сьогодення, перспективи». Її було представлено з нагоди до 50-річчя від моменту ухвалення Гельсінського заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі.
Четвертий поспіль рік Україна приносить жахливі жертви у війні, розв’язаний проти неї кремлівською диктатурою. Звісно, ми прагнемо миру. Але це повинен бути справедливий мир - який не руйнує підвалин міжнародного права та не залишає непокараними злочини агресії, геноциду, проти людяності, воєнні злочини.
З цього погляду видається очевидним, що «Гельсінський декалог», оті десять принципів дотримання міжнародного правового ладу, сформульовані 50 ркоів тому, залишаються актуальними донині. Усі країни суверенні і рівні у правах, їхні кордони непорушні. Застосування військової сили або погрози силою у міжнародних стосунках неприпустиме, суперечки між країнами повинні вирішуватися мирним щляхом. Втручання у внутрішні справи держав неприпустиме. В той же час держави зобов'язуються поважати права людини та основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань.
Ці принципи повинні бути підтверджені усіма країнами Європи у нових історичних умовах, у новій міжнародній угоді. Така угода наново закріпила б правові гарантії міжнародної безпеки, співробітництва країн та прав людини.
Тож на часі ухвалення своєрідного пакту "Гельсінкі на 21 століття" та створення ефективних інституцій, спроможних контролювати його виконання. Україні як державі, що чи не найбільше постраждала через порушення міжнародного права та збройну агресію, належить бути серед найактивніших ініціаторів цього процесу.
Щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном