екологічно-гуманітарне об'єднання

ЗЕЛЕНИЙ СВІТ

Публікації / Краєзнавство

Пам’яті побратима

 

Передмова перекладача

 

У році, що спливає, пішов з життя наш колега Анджей Рущак – знаний краєзнавець Гуцульщини, невтомний мандрівник гірськими шляхами, пасіонарний дослідник постаті та творчого спадку Станіслава Вінценза, якого літературознавці нарекли «Гомером Гуцульщини».

Друзі з «Товариства Карпатського» у серпневому некролозі написали про Анджея так: «…Вся Гуцульщина та всі Карпатські верхи сумують через смерть у віці 86 років Анджея Рущака, їхнього найпалкішого шанувальника та справжнього знавця, автора незліченних публікацій, присвячених їм, зокрема в карпатському альманаху «P?aj», завзятого дослідника творчості Станіслава Вінценза та «Високої полонини», члена «Товариства Карпатського». Завжди сповнений ідей та натхнення, а понад усе, послідовний у їхньому втіленні - саме він надихнув усіх нас йти слідами автора «Полонини», його шляхом втечі від більшовицької окупації. Саме він позначив стежку Вінценза в Бистреці. Прощавай, Анджею, і нехай трембіти заграють для тебе старовинну мелодію, а гірські полонини несуть її по всій Гуцульській Верховині, яка ніколи тебе не забуде».

Я був знайомий з Анджеєм лише по його численних краєзнавчих публікаціях у згаданому альманаху «Плай» (P?aj). Як відомо, це періодичне друковане видання, присвячене історії, етнографії, природі та культурі Карпат, яке видавалося «Товариством Карпатським» у Варшаві двічі на рік, з 1987 по 2020-й. Тексти Анджея Рущака в альманаху завжди вирізнялися глибоким проникненням у тему та граничною пунктуальністю в поданні інформації. І тому шкода, що у переважній своїй більшості вони не знайомі українському читачеві.

Так сталося, що першим текстом Анджея Рущака, який мені довелося читати, було його дослідження «Перипетії Станіслава Вінценза та Єжи Стемповського на угорському кордоні (1939-1940)», опубліковане в осінньому числі «Плаю» за 2007 рік (№ 35).

У ньому Анджей ретельно досліджує усі обставини шляху обох письменників через Чорногору – шляху у вигнання під загрозою більшовицької окупації 1939 року. Хтось може поверхово сприйняти цей текст - як описання «карколомної пригоди», хтось - як довге викладення хронології подій та згадування багатьох імен, які сучаснику мало про що говорять. Автор у процесі роботи над своїм дослідженням опрацював велику кількість джерел, про що свідчить розлогий список посилань на них. Але перш за все базувався він, безумовно, над автобіографічним тестом самого Вінценза «Діалоги з совєтами» та над біографією письменника професорки Мирослави Олдаковської-Куфель (українське її видання 2012 року називається «Станіслав Вінценз: письменник, гуманіст, речник зближення народів. Біографія»).

У своєму тексті Анджей кілька разів звертає увагу на те, що цю історію не варто сприймати просто як викладення подій. І його текст, і зрештою, «Діалоги» Вінценза містять у собі приховані таємниці і запитання, на які намагаються знайти відповіді автори.

Ким постає Людина перед лицем тектонічних зсувів історії, перед зіткненням державних систем? Куди подіваються її гідність, права, спроможність вільно чинити своєю долею? Чи може Людина не поступатися людяністю в нелюдських обставинах? Хто правий - той, хто обирає шлях збройного опору ворогові? Чи той, хто чинить йому ненасильницький опір? А може той, хто допомагає врятуватися іншому без озирання на його походження і погляди?

Анджей Рущак сам себе застерігав від надмірного цитування першоджерел, у тому числі текстів Вінценза, але в той же час свідомо цитував ті частини, де йдеться про нову, несподівану спроможність гір ставати МІСЦЕМ ПОРЯТУНКУ людей, загрожених тиранією.

Тобто в певний момент в баченні  обох авторів Чорногора набуває якості не лише корисного для життя ресурсу – пасовиськ та лісу, не лише місцевостей для замилування природною красою, рекреації та захоплюючих мандрівок, не лише місцем збереженості прадавньої культури. Гори стають чи не єдиною оазою свободи, місцем, в якому гнані біженці від тоталітарного режиму отримують шанс на життя: «Лише в цьому мороку є ще кут, цей темний, грізний, але не такий страшний кут в хмарах, сховок від бездомності і війни, від державних кордонів, впливів систем, що воюють одна з одною, поза державою і понад державою, як і всюди, де владарює тільки Природа».

Тож не забуваймо - шлях через Яблуницький перевал, гірські стежки через Чорногору, міст через Черемош в Кутах, або через Дністер у Заліщиках під час сталінської та нацистської окупації врятували життя багатьох тисяч людей.

Згадані перипетії Станіслава Вінценза та Єжи Стемповського для них обох були не лише втечею. Вони обернулися ще й втратою своєї малої батьківщини, землі дитинства. Для Вінценза нею була Гуцульщина, для Стемповського – ще й подільське Подністров’я. Вони обоє ясно усвідомлювали, що не повернуться до рідних країв допоки Людину буде позбавлено тут свободи. Недаремно відповідний розділ «Діалогів» Вінценз назвав «Exodus» - у біблійному значенні цього поняття – і змушений був констатувати: «На жаль, я позбувся і своєї країни. В історії нашого куточка світу, що збереглася переважно в усній традиції, є розповідь про старосту села Жаб’є, який написав на камені біля входу до своєї гміни: «Тут людям довіряють, це наша конституція».

Тобто батьківщина, ідеалістичний світ дитинства, для нього поєднував відчуття спорідненості з цією землею і людською гідністю. А майбутнє життя в еміграції йому уявлялося так: «Відтепер - польоти горобця, ув’язненого на нитці».

Тож таємниці Вінцензових текстів, яких торкнувся у своєму дослідженні Анджей Рущак, вбачаються мені актуальними в черговий драматичний період нашої історії, який переживаємо зараз і зможемо пережити лише разом.

Ознайомлення українського читача з цією історію є з нашого боку виявом вдячності та збереженої пам’яті до побратима, який у повоєнний час замешкав у далекому Гданську, але був закоханий у Гуцульщину та її людей.

Завершую. На жалобній «Карпатській зустрічі» онлайн колега Славомир Чарнецький прочитав вірша-верлібра, ним присвяченого пам’яті Анджея Рущака.

Я взяв на себе сміливість його перекласти:

На схилі зеленої полонини
Помітив я пастиря.
Він легким кроком йшов
У бік Сонця, що заходило.
Не бачив він своїх овець, та знав,
Де вони, і котра заблукала.
Прямував до осердя Гори,
Бо старий вже був.

Плаєм широким, між смерек,
Що пахнуть життям.
Хоч не мав вже бажань,
Йшов щасливий.

Та й зник у тій Горі,
Яку так любив …

 

На фото - учасники експедиції "Товариства Карпатського" з акторами відродженого Гуцульського театру Гната Хоткевича у с. Красноїлля. Анджей Рущак стоїть у другому ряді, перед відчиненими дверима до музею-театру. 

*  *  *  

 

Перипетії Станіслава Вінценза та Єжи Стемповського на угорському кордоні (1939-1940)

Анджей Рущак  P?aj 35, 2007 

Переклад на українську Олександра Степаненка, ЕГО "Зелений Світ", 2025 

 

Я не можу вповні зрозуміти слова Ч. Г. Кісса [1] щодо інтерпретації та сприйняття літературних творів, але спочатку хотів би процитувати їх: «Ми вже знаємо, що не повинні ігнорувати спостерігача. Людину, яка, так би мовити, включена в процес і стає учасником. Вона втрачає свою позицію стороннього спостерігача, стаючи частиною картини».

Тема цієї статті з самого початку здавалася мені загадковою, а я працював над нею кілька років. Матеріал накопичувався, що робило його дедалі складнішим для орієнтування. Одного лютневого вечора 2007 року мене відвідав Казьо Цеханович. Коли я почав розповідати фрагменти цих подій, він зацікавився і сказав, що я маю написати про них. Зрештою, мені, можливо, вдалося розкрити деякі деталі, але таємниця залишається.

Тут, безумовно, надто багато цитат. Бо я не зміг дотриматися поради С. Вінценза: «Аматор, який прагне залишити слід свого досвіду (...), повинен бути обережним, щоб не зшити власну книгу із сотні інших книг, або трактат з тисячі цитат». [2]

Однак, мені здається, що варто також було надати голос безпосередньо іншим авторам, оскільки це, безсумнівно, краще резонуватиме з читачем. У багатьох випадках на вибір цитат впливала безперечна чарівність цитованих фрагментів і страх, що, розкидані по численних публікаціях, вони можуть залишитися непоміченими. До речі, ніби мимохідь, цитати створили те, що я вважаю досить чіткою картиною тих днів.

Спробуймо вловити настрій, що передував драматичним подіям, які невдовзі відбулися, через уривок з листа Єжи Стемповського [3]  до Марії Домбровської [4].

Слобода Рунгурська, 14 вересня 1938 року

«Шановна пані Маріє,

Я повертаюсь  з кількаденної поїздки до Карпат  (авт. - ймовірно, Чорногори). Вперше не дуже задоволений. (…) Скрізь, хіба що за винятком найдикіших куточків, цього року відчувалося недобрі віяння. Спогади про Велику війну вже зникли з лиця землі та з пам’яті більшості людей. Але тут, з різних причин, ці спогади зберегли свіжість, невідому деінде. Місця битв на гірських полининах лежать недоторкані плугами, повні окопів, воронок та невеликих укріплень, в які заривалися нещасні штурмові загони під ворожим вогнем; деінде досі стоїть колючий дріт та іспанські рогатки (die Spanischen Reiter), зогнилі, але злісно обмотані дротом; земля під ногами всіяна гільзами від набоїв, осколкам, залишками ручних гранат, банками та залізними щитами з вм’ятинами від куль. В одному місці я навіть побачив кістки, які здавалися людськими. Не тільки обличчя землі, але й пам’ять людей дивним чином добре зберегла спогади про ті страшні роки. (...) Сьогодні, під впливом нових загроз, ці спогади ожили, і хоча я весь цей час не читав газет, на всіх гірських дорогах я чув щось на кшталт підземного гулу, що сповіщав про наближення поганих подій. Ветерани Великої війни всюди зупиняли мене питаннями про те, чи справді цього року почнеться нова війна. Жінки питали, чи справді солдати, які зараз закінчують службу, та резервісти, призвані на навчання, не повернуться додому, а залишаться у своїх полках. Старі чоловіки хрестилися і не зовсім вірили мені, коли я намагався їх заспокоїти. Ми знаємо безліч софізмів, які використовуємо для того, аби відганяти важкі думки, але люди землі, незнайомі з софізмами, сповнені великого страху і не мають спокою. Їхнє вітання, «миром!», набуло безпосередньої  актуальності». [5]

Не менш зворушливим є опис подорожі, здійсненої С. Вінцензом та його друзями 31 серпня 1939 року. Ганс Збінден описав цю подорож у своєму звіті «Поленфарт у бурхливий час» (Polefahrt in st?rmischer Zeit), опублікованому в журналі «Der Bund» у 1939 році. [6]

 У «незабутній день, чудовий, ясний і теплий», група пройшла пішки через гірські пасовища Чорногори. Під час походу нічого значного не сталося. Але ці «зовсім маленькі, незначні події (...) на тлі непохитного спокою природи відбилися таким ехом, набули сили, якої не мали навіть сенсаційні воєнні новини». Молодий пастух з трьома мідними казанами, ледь привітавшись, поспішає в долину. Через мить збігає стадо овець, кіз, корів та коней. Пастухи поспішають за ними. Далеко позаду кульгає старий ватаг. Він відповідає на привітання стомленим голосом. І замість того, щоб зупинитися на довгу балачку, як він зазвичай робив, щоб розпитати про новини зі світу, він кульгає вниз, ледь піднявши голову, мовчки, ніби хтось підганяє його. Отари сходять у долину на місяць раніше, бо віддано наказ покинути полонини. Цей передчасний вихід з полонин здається неймовірно сумним. Те, що зазвичай є радісним і веселим святом, тепер здається похмурою втечею. Його вигляд, більше ніж новини про політичні події, змушує нас болісно усвідомлювати жорстоку серйозність моменту. Це як прощатися з чимось, що безповоротно закінчується. Щось безповоротно знищено, щось закінчилося. (...) Ми зустрічаємо сусіда-гуцула (...), обіймаємося і одночасно кажемо: «Що то за світ, пане доктор!» Наш приятель завжди казав це, коли ми розповідали йому про далекі міста та країни. Але наскільки несхожим видається тепер значення і звучання цього вигуку. Потім втішаємо безпорадно плачучу гуцульську матір, сина якої призвали до армії. Ця втіха недовга, але в ці часи хіба не є чимось безцінним хоча б один єдиний день надії? Ближче до вечора досягаємо безлюдних гірських полонин. (...) Тиша та спустошення створюють моторошне враження. Бродячий собака тужливо гавкає; його голос назавжди губиться в далеких, диких просторах. Знову, коли сонце сідає (...), занурюючись у море вогню, ми вдивляємося з карпатського кордону в лісову пущу на угорському боці».

Ці описи яскраво та зворушливо передають атмосферу того часу та чудово описують місцевість, де розгорталися події, що нас цікавлять.

* * *

Інформація про перетини Станіславом Вінцензом кордону з Угорщиною між 18 вересня 1939 року та 26/29 травня 1940 року дуже скупа та розпорошена по численних джерелах, часто у формі одного речення, іноді неточна, іноді невизначена, а іноді суперечлива. У творі «Outopos» [7]  Автор записав скорочений і, так би мовити, зашифрований хронологічний перелік подій, пов’язаних із перетином кордону, відзначаючи ментальні скорочення, деякі з яких пізніше були розширені в «Діалогах з Совєтами» (далі у тексті – «Діалоги»)  [8]

«Outopos» – це «фоновий» текст-зошит, не призначений для публікації. Він містить, серед іншого, фрагменти віршів, роздумів, спостережень та ідей, які згодом стали окремими текстами. Ці нотатки були продовжені в Угорщині в той час, коли  там панував «радянський порядок», з якого Автору з великими труднощами вдалося видобутися. Тому деяка інформація викладена лиш у загальних рисах і залишається незрозумілою донині. Вона також не пояснюється в «Діалогах», перше видання яких вийшло в Лондоні 1966 року, в той час, коли «інституції», від яких тікав письменник, все ще були небезпечними, хоча кордон, який він перетинав, вже не був кордоном між державами, оскільки після Другої світової війни Чорногора повністю опинилася в межах Радянського Союзу.

Ц. Г. Кісс пише про «Діалоги з Совєтами» у творі з показовою назвою «Діалог польського гуманіста з тоталітаризмом» (Станіслав Вінценз про радянську владолюбність):  «Я ніколи не читав такої антирадянської книги, яка б одночасно з такою теплотою ставилася до радянських людей. (...) Польський письменник завжди ставить окрему людину в центр своєї уваги. Він веде діалог з людиною, яка для нього є саме людиною, а не представником радянського уряду. (...) Мета цих розмов, як і у випадку з грецьким філософом, полягає в тому, щоб знайти істину через послідовні запитання (...), співпереживати партнеру та запровадити принципи спілкування, які співрозмовник може прийняти». [9]

Уривок, що стосується подій, пов’язаних з перетином кордону, варто процитувати повністю з Outopos (с. 74–76), щоб забезпечити основу для ширшого опису:

***

Кілька дат (реконструкція)

17 вересня. (1939) Пам’ятне радіо. Сироїди наближаються, виїзд зі Слободи ввечері з Єжи Стемповським тощо, прибуття до Жаб’його. Ночівля перервана.

18 вересня. Порожні та здивовані ліси, Татарський перевал. Ночівля в Ясіні.

19 та 20 вересня. Відступ військ, ночівля в Рахові.

21 вересня. Берегсас.

22 вересня. Унгвар. (Червоний Хрест)

23 вересня. Прибуття до Кенде [10]. Спокійний сон. Тиха садиба. Вино та виноград.

Жовтень. Будапешт. Концерт Догнаньї – прощання з Європою та від’їзд до Буркута-Квасів.

20 жовтня. (1939) Луги – несподіване рішення.

21 жовтня. Чорногора та Бистрець вночі. Зустріч з більшовиком: «Стой, кто ідьот»?!

22 жовтня. Політрук.

23, 24, 25 жовтня. Жаб’є (в машині та під конвоєм через ліси поблизу Костриці) – Надвірна. «Нічєво!»

27 жовтня. Станіславів (чотири літери - у рукописі слова в дужках були перезаписані після того, як скорочення було стерто, ймовірно - НКВД). Вічні кримінали.

2 грудня. Сумне визволення, Слобода. Різдво, позначене вигнанням з дому. Доказ, де я можу знайти доказ? (з німецької – «Beweise, wo find ich Beweise?»).

Новий рік. Жаб’є, Бистрець – багато снігу, трохи прояснилося.

Подорож з  Єндрусем. Січень–лютий – Слобода востаннє. Тато: «Зачекай ще трохи».

Бистрець, зима чекає.

Вітер – 19 березня (1940).  Сумна весна.

Востаннє. «Тоті двори сумні». Марічка – (Панів касують).

Неділя. Бистрець – 26 травня (1940). Чудова подорож, до 29 травня.

Луги, 29 травня (1940) Старе ярмо: відтепер польоти горобця, ув’язненого на нитці.

Унгвар, Загонь, Будапешт тощо.

Спробуймо тепер повільно пройти звивистими стежками думки Станіслава Вінценза, який, як писав Чеслав Мілош, «бере слухача-читача за руку, веде його в іншому напрямку і каже йому: не дивись туди, дивись сюди»  [11], зупиняючись у місцях, з яких видно описані вище факти, водночас згадуючи інших авторів, які викладали свою точку зору. Сподіваюся, що «кожен знайде для себе різні стежки та побачить різні картини» [12].

«17 вересня (1939) Пам’ятне радіо, Сироїди  [13]  наближються. Виїзд зі Слободи ввечері з Єжи Стемповським тощо, прибуття до Жаб’я. Ночівля перервана».

Автор у Слободі Рунгурській  (у наш час село Слобода Коломийського району) слухав радіоповідомлення про перехід радянською армією східного кордону Республіки Польща  «у пам’ятну неділю 17 вересня». Тоді він згадав пораду своїх земляків, гірських господарів «У разі раптового нападу на хату тікай до найближчого лісу, пильнуй, стеж за ситуацією та повертайтеся, коли заберуться нападники». Найближчий «ліс» був за угорським кордоном, і він вирішив вирушити туди. Наразі він подорожував зі своїм старшим сином (Станіславом) та двома друзями: «відомим письменником з Варшави» (Єжи Стемповським) та капітаном польської армії (Адамом Мілобендзьким) [14],  з наміром подати заявку на швейцарські візи, а згодом перевести свою родину до Угорщини. Перед від’їздом він попрощався зі своїм 85-річним батьком, який, нібито, сказав у цей момент: «Но, зачекай ще хвилинку…» («Діалоги», с. 8).

У листі до Єжи Стемповського від «La Combe 23/07/1959» Вінценз нагадує йому: «Коли ми виходили з дому в селі Слобода, щоб сісти в машину Мілобендзького… Пан (?)силоміць втиснув мені в руки золоті монети і порадив не класти їх у кишеню на випадок нападу, а тримати їх у руці». [15]

Єжи Стемповський у листі до батька «Bern 27/09/1945» описує ті моменти так: «Ми вирішили піти в гори і побачити, що діється на кордонах. Звідти ми мали повернутися, щоб, можливо, вивезти тих, хто залишився (...) Тож ми оглянули славні Кути в день великого exodus, і нам зовсім не сподобалося те, що ми там побачили. (...) Тож ми повернулися в гори. (...) Наступного дня ми стояли вже на іншому кордоні». [16]

Поєднуючи ці два описи, можна з великою ймовірністю визначити маршрут, яким вони їхали того дня: Слобода Рунгурська – Березів – Яблунів – Косів – Кути – Косів – Буковецький перевал – Криворівня – Жаб’є - Ільця. Вони також могли подорожувати з Кутів через Устерики та Ясенів Горішній, хоча цей маршрут позначено на дорожній карті 1939 року як «поганий, битий шлях». Вони, ймовірно, заночували в корчмі Лейзора Гертнера. Вінценз пише («Діалоги», с. 9), що Лейзор «відмовляв мене від втечі» і що приблизно за 10 днів (до вторгнення радянських військ) він передбачав цю подію, кажучи: «Я не можу спати вночі. Вони обов’язково прийдуть сюди».

«18. [IX.] Татарський перевал. Ночівля в Ясіні».

Того дня вони подорожували через Жаб’є (у наш час селище Верховина) - Ільцю  – Кривополе – Кривопільський перевал  – Арджелюжу – Ворохту – Татарів – Яблуницю до Татарського перевалу (Яблуницького). «Рано-вранці 18 вересня ми опинилися на угорському кордоні, на перевалі, який століттями відомий як Татарський перевал (...), на пологих схилах перевалу була чудова погода. (...) Повільно прибували приватні та службові автомобілі, а також кінні екіпажі». Було також багато селянок з Яблониці та околиць, які невимушено принесли їжу для біженців. «Вони дивилися на мене як давні знайомі». Автор зав’язав розмову з однією з них: «Біда, бабусю, чи не так?» Вона відповіла прислів’ям: «Гей, пане, одна біда – це мати рідна, тільки сім бід на обід – ото біда».

Група біженців, до якої вони належали, ймовірно, була першою, кого пропустили, оскільки лише 17 вересня 1939 року угорці встановили технічні умови для перетину кордону.

Сам перетин відбувався в умовах, які зовсім не нагадували воєнні. «Було ще далеко до полудня, а вже за столом на дорозі прямо на кордоні угорські чиновники перевіряли наші документи. Без жодної жорстокості, без формальностей, поблажливо та доброзичливо, хоча мало хто з нас мав закордонні паспорти».

З роздумів автора про перевал достатньо навести два висновки. Перший, здається, залишається актуальним і донині. «У часи, коли «нація» присутня, людина говорить і взаємодіє з усіма водночас, а отже, ні з ким. Зустріч на перевалі зі своєрідною делегацією нації мала ту перевагу, що людина говорила не з усіма, але з кожним» («Діалоги», с. 18).

Другий  висновок оригінально характеризує ситуацію в Польщі у вересні 1939 року: «Ми знову усвідомили абсолютно унікальну ситуацію. Дві гігантські системи (...) злилися (...) лише для того, щоб розірвати та задушити наш край. Вони насунулися  на нього нестримно, одна, як ревуча лавина, інша, як мовчазний льодовик з мореною під нею» («Діалоги», с. 19–20).

Після спуску з перевалу, вони заночували в містечку Ясіня (чехословацька Ясіна, угорська Кьорьошмезє). Їх здивував контраст: «Перейшовши кордон, ми ніби повернули собі колишній гірський та пасторальний час, без пригод. Бо на нашому боці, на північному боці Карпат, війна розірвала наш час (...). А тут, на так званому угорському боці, все ще панувала благословенна тиша, панувала пастирська праця, дотична до природи, без жодних інших турбот, окрім пастирських, так само, як це було тут до позавчора» («Діалоги», с. 25).

Відразу після перетину кордону Вінценз надіслав листівку Гансу Збіндену. Вона була написана німецькою мовою. Надзвичайно простими, але зворушливими словами її текст передає драматизм ситуації, і водночас ці кілька речень відображають характер автора та його оцінку тих подій.

«Кьорьошмезє біля підніжжя Чорногори в Угорщині, 18 вересня.

Дорогий друже, під безпосередньою загрозою більшовицької інвазії я в останню хвилину перебрався до Угорщини з Єжи та Стаськом. Іншого вибору не було. Усі інші залишилися в Слободі. Рене, діти та їхня мати – у Бистреці. Бог знає, як там у них все складеться. Скоро напишу тобі ще і дам свою адресу, бо думаю про приїзд до Швейцарії якби могли надіслати мені трохи грошей (я не маю на увазі лише тебе, а всіх моїх друзів, звісно). Тимчасом споглядаю південний бік Чорногори, і поки що все ще в нормі, хоча це все дуже боляче, ніби з мене здирають шкіру. Завжди думаю про вас дуже сердечно. Передаю багато поздоровлень від Стаська».

Та повернімося ще до Татарського перевалу, щоб отримати повніше уявлення про події, побачити, як змінилися настрій і ситуація там через кілька годин. Для цього звернімося до розповіді Станіслава Качмарського, опублікованої  у „Wie?ciach Polskich”  у 1944 році. [17]

Увечері (18 вересня) настала темрява і пустився дрібний, пронизливий дощ. «Дві вантажівки, залишки нашої групи, стоять посеред величезної змії, що складається з тисяч усіляких моторних транспортних засобів, а також гармат і кінних екіпажів. Вузька дорога ледве вміщує два ряди. Люди пішки або на велосипедах пробираються вперед». Панував настрій паніки та невизначеності, підживлюваний чутками. Наступного ранку погода була сонячною. «Ми навіть не помітили, коли під’їхали до кордону. Машини рухалися дуже повільно, оскільки тривало оформлення нашого прибуття на кордоні. Ми всі зітхнули з полегшенням». З іншого повідомлення  дізнаємось, що на угорському боці перевалу була сторожова вежа, а поруч з нею на високій щоглі майорів червоно-біло-зелений угорський прапор, видимий здалеку.

«19-й та 20-й [IX.] Відступ військ, нічліг у Рахові».

У «Діалогах» (с. 26) Автор зазначає: «Нас наздогнали та відтіснили великі підрозділи — кілька тисяч польських військових, щось на кшталт резерву, оснащених танками та добре озброєних. (...) Відрізані російським вторгненням, вони відступили за наказом (...) без вступу в бій». Насправді це була механізована 10-та кавалерійська бригада під командуванням полковника Станіслава Мачека, яка перетнула кордон після важких боїв під Львовом.

 «21 вересня, Берегсас. 22 вересня, Унгвар. Червоний Хрест»

Це міста у тодішній східній Угорщині, сьогодні на українському Закарпатті, через які проходив залізничний евакуаційний шлях для польських біженців. В Унгварі (Ужгороді) було польське консульство, а біженців розмістили у василіанському монастирі.

«23 вересня. Прибуття до Кендів (Мрія про мир). Тихий маєток. Вино та виноград». «Жовтень. Будапешт. Концерт Догнаньї – прощання з Європою та від’їзд до Буркута-Квасів».

«Мрія про мир» – назва одного з розділів у «Діалогах» (стор. 25–44). Кенде – родина землевласників, яка приймала біженців на кілька днів. Єжи Стемповський («Листи», с. 112) писав, демонструючи схильність до драматизації ситуації (як ми також побачимо пізніше): «Якийсь час, під загрозою арешту, ми ховалися в сільській місцевості у старого шляхтича, де життя було більш-менш таким самим, як і за молодості нашого дідуся».

Для Автора місячне перебування в Угорщині нагадало йому картину Брейгеля Старшого з Мюнхенської пінакотеки під назвою Schlaraffenland (Країна ледарів): «Солдат, письменник і селянин лежать на землі, сп’янілі від споживання, а навколо них світ, утворений для цього спожвання: паркани з ковбас. Але серед усіх цих чудес бракувало лише одного: не було можливості дізнатися, що відбувається вдома, на північній стороні Карпат» («Діалоги», с. 29).

У Будапешті біженці легалізували своє перебування. Звернувшись до друзів у Швейцарії та Англії, вони отримали кошти та інструкції до консульств. Їм порадили «отримати візи та повернутися якомога швидше». Однак Вінценз не міг відкладати перехід своєї родини.Під час перебування в Будапешті він відвідав картинну галерею Варошлігет, приватні колекції східноазійського мистецтва та етнографічний музей, де його особливо зацікавила виставка, присвячена степовому скотарству. Він також відвідав давньоримське поселення Анквінкум на правому березі Дунаю поблизу Будапешта. Останній вечір перед від’їздом на кордон він провів у Філармонії, відвідавши концерт всесвітньо відомого угорського піаніста та музиканта Ернеста Догнаньї.  І це було його «прощання з Європою». З поверненням до гір зволікати не належало, «наближалася осінь, ми знали, що гори не жартують, і через тиждень може бути вже запізно». Як свідчить подальший опис, до кордону вирушили троє людей: Вінценз із сином та Єжи Стемповський.

У «Діалогах» (с. 52) Автор згадує, як його товариш легіонер-капітан «увіпхнув синові пістолет – до того ж якийсь особливо модний», на що він сам заперечив: «Я знав, що він ніколи не стане в пригоді, і навіть може завдати непотрібної шкоди». Цей інцидент, ймовірно, стався в Будапешті.

Вони доїхали поїздом до передостанньої залізничної станції перед кордоном, Буркут-Кваси в долині Чорної Тиси, куди прибули за чудової погоди. «З польського боку не було жодних новин чи чуток. (...) Тепер одна країна перестала існувати для іншої. (...) Кордон найкраще охоронявся (...) страхом перед невідомим».

Вони переночували в садибі, що належала вдові мадяризованого єврея. Їхнім початковим наміром було «знайти когось надійного, кого можна було б послати до їхніх родин, або для досягнення порозуміння, або, можливо, навіть для допомоги їм дістатися до Угорщини. (...) Спочатку ми хотіли досягти контакту з селом одразу за кордоном, на польському боці, де в мене був літній будинок (йдеться про Бистрець), де частина моєї родини знаходилася донедавна, хоча я тоді не був у цьому впевнений» («Діалоги», с. 40). Незважаючи на їхні зусилля, господиня садиби не змогла знайти нікого, хто б бажав взятися за цю місію.

Син автора залишився в садибі, чекаючи новин, поки Вінценз і Стемповський прибули вечірнім, переповненим автобусом до останнього присілка біля кордону – Лугів у долині Білої Тиси. Коли пасажири, що стояли, вийшли на передостанній зупинці, Стемповський побачив на ній елегантну та гарну жінку, одягнену по-міському. Її вигляд був сумним, ніби смерть у вигляді молодої жінки. Як пізніше виявилося, це була Ціллі, дочка власника садиби. І хоча вона подавала вино та сир з посмішкою, вираз її очей залишився незмінним; «вона зберегла засмучений погляд, в якому крилося якесь нещастя». [18]

Місцеві євреї порадили звернутися за допомогою до старого патріарха контрабандистів, який «знав усе і міг усе, і сам був уособленням солідності». Його оселя з численними господарськими прибудівлями біля підніжжя крутого схилу була схожою на «справжній замок контрабандистів. (...) Навіть здалеку було очевидно, що дуже крутий спуск з польського боку, хвилястий вигинами, так ретельно приховував стежку, що кожен, хто спускався з гори до садиби, був непомітним до останньої миті. Бородатий і літній патріарх контрабандистів, родом з Галичини, прийняв нас привітно та з розумінням» («Діалоги», с. 41).

Стемповський описує корчмаря так (Листи, с. 132): «Там ми зустріли короля місцевих контрабандистів, схожого на Пауля Крюгера, президента Трансваалю. Цікаво, що його син на той час мав докторський ступінь з філософії Празького університету».

Цей чоловік досліджував можливості перетину кордону для «професіоналів», які могли б повідомити Вінцензу новини про родину або привести їх сюди. Однак і цього разу безрезультатно. Стемповський досить точно описує місце розташування корчми контрабандистів у Лугах, описуючи будинок, де він провів зиму: «На березі річки Біла Тиса, менш ніж за кілометр нижче корчми, стояв єдиний цегляний будинок у цій місцевості з чотирма кімнатами. За часів чеського правління в ньому розміщувався жандармський відділок, потім туристичний хостел. Кілька років будинок стояв покинутим». [19]

Стемповський також згодом описує подальшу воєнну долю штабу контрабандистів:«Наскільки мені відомо, садибу згодом багато разів грабували, а мешканці або загинули насильницькою смертю, або були розсіяні по цілому світі». [20]

Вінценз писав про свої плани перетину кордону в  «Діалогах» (с. 41–42): «Я ще не прийняв рішення, але був близький до нього, бо мені здавалося, що немає нічого легшого, ніж перетнути гірський хребет на інший бік, просто з села в село. (...) Друзі та візи чекали. (...) Ось чому ми склали досить детальні плани нашого повернення, на випадок, якщо я сам піду пішки. (...) Ми досліджували місцевість. (...) Ми дісталися порожніми стежками досить високо. На високих пасовищах більше не було худоби, всюди було безлюдно. (...) Як на долоні ми бачили вершини, скелі, перевали, навіть гірські хатини під верхами… Нам треба було поспішати, поспішати! Бо один-єдиний вітер міг би перетворити країну на якесь майже полярне царство».  Один такий день, 18 жовтня, описаний Стемповським у «Нотатках для фантома» (с. 60): «Востаннє я піднявся на лісистий Мунчель (Менціл 1592 м), щоб позначити орієнтири для перетину лісового кордону на старій австрійській карті». [21]

«Луги – несподіване рішення, 20 жовтня 1939.»

Рішення було прийнято випадково. Син автора несподівано прибув автобусом з Буркута-Квасів зі звісткою про те, що частини радянської армії відступили, а кордон не охороняється. Тому вони вирішили перетнути кордон наступного ранку, щоб дістатися до Бистреця, а потім послати когось або поїхати самим до родинного будинку Вінценза в Слободі Рунгурській: «У нас все ще було справді сміливе бажання повернути, навіть на ношах, тяжкохвору людину, про яку ми всі дуже піклувалися». Цілком ймовірно, що йдеться про Людвіку Реттінґер, подругу Єжи Стемповського, яка залишалася у Слободі Рунгурській, хвора на рак молочної залози, і на той час уже померла. «Ми ще раз визначили, коли, ймовірно, повернемося і коли (Єжи Стемповський) має нас очікувати, чи то в садибі «патріарха», чи навіть трохи вище, на одній зі стежок. Але ці плани, (...) як невдовзі виявилося, були надто оптимістичними» («Діалоги», с. 44).

У листі до Стемповського Вінценз ретроспективно оцінює ситуацію: «Моєю найбільшою помилкою було те, що я недооцінив відстань від Лугів до Бистреця, тобто оцінив її на основі стану моїх ніг, легень та серця у віці 23 років, коли на той момент мені вже був 51. (...) Я також знехтував Вашим попередженням йти ярами, а не стежками після досягнення Бистреця, особливо біля будинку. (...) Стасько дуже шкодував  мене, коли я намагався дотримуватися цього правила». [22]

«21 жовтня. Чорногора та Бистрець вночі. Зустріч з більшовиком».

Розділ «Діалогів», що описує ці події, має назву «Повернений рай», а датою їхнього виходу в бік кордону вказано 20 жовтня. Автора та його сина супроводжувала як провідниця немолода вже  пастушка Оленка, рекомендована «патріархом». Єжи Стемповський також супроводжував їх до мосту через струмок. Вони вирушили з Лугів на світанку.

У «Нотатках для привида» (с. 60–61) Стемповський описує їхнє прощання: «Я зупинився на мості, щоб спостерігати за доктором Вінцензом, який поспіхом піднімався схилом Різи. У цьому поспіху було щось зловісне. Його голова гойдалася на плечах, як у ляльки на ниточках. Ці дивні рухи дали мені особливе видіння. Вінценз здавався зморшкуватим, блідим, з великою головою, яка ледве трималася на тонкій, хиткій шиї. Збуджений цим видінням, я все ще сподівався, що він обернеться, і що я зможу ще раз побачити його обличчя. Але він не обернувся. Він мчав назустріч своїй згубі».

Тимчасом Вінценз  описує момент прощання так: «Мій друг був настільки зворушений, що, хоча вважався нігілістом, пристрасно вигукнув: «Коханий пане Станіславе, нехай Бог Вас провадить!» (...) Мені одразу стало неспокійно, я подумав, мабуть, забобонно: «О, не годиться атеїстові благословляти іменем Бога». Але ми тимчасом бадьоро рухали ногами, постійно під гору, щоразу коротшим шляхом, чимдалі вище. Вже були на стрімкому, лісистому хребті, коли почули з долу звук заведеного мотору автобуса, який вирушав після шостої ранку до станції Буркут-Кваси (ним поїхав Стемповський). Тепер усе було відрізане від того світу! Надовго? (...) Той прощальний рев двигуна сповнив мене сумом» («Діалоги», с. 45).

Близько одинадцятої години вони піднялися вище верхньої межі лісів. Тоді «з’явилися зблизька схили зі скелями (...), верхи, вкриті густими хмарами». Вітер дедалі посилювався, перетворюючись вже на ураган біля озера Томнацького (озеро Бребенескул). Вони піднімалися крутими схилами Бребенескула, під ногами у них був темний, глибокий вихор туману. Вінценз згадував: «Хоча я напружувався як міг, несучи свої майже 90 кілограмів живої ваги, і хоча мій син та Оленка завзято підштовхували мене ззаду, підйом був важким і досить повільним».

Прикордонний хребет тут утворює довгу, широку западину між верхами Кедроватий-Погорілка (маркер 26) на сході та Гутин Томнатик (маркер 28) на заході. Південний схил тут дуже крутий і трав’янистий, і саме ним тривало сходження. Таким чином, вони вийшли на хребет, ймовірно, між прикордонними постами 25/6 та 26/2, або 27/4 та 27/5 колишнього польсько-чехословацького кордону, з березня 1939 року – польсько-угорського кордону, а з часу окупації Червоною Армією Покуття – кордону між Угорщиною та Радянським Союзом. Вони йшли хребтом ліворуч, на захід, шукаючи безпечного спуску на північ.

«Але хоча земля під ногами була досить рівною та твердою, ми рухалися надзвичайно повільно (...), тримаючись за руки (...), бо вітер мало не збивав нас з ніг, і з кожним сильнішим ударом ми поспішно лягали на живіт. (...) Ми шукали дорогу більше ногами та розумом, ніж очима. (...) Ми йшли довго, (...) тим часом схил хребта повільно, але неухильно піднімався. Поволі праворуч трохи просвітліло, перед нами проступали вже не прірви, переповнені хмарами, а скельні ребра і химерні пісковикові вежі. В певний момент ми побачили справа якийсь скельний коридор, так ніби русло пересохлого потоку. Все ще в імлі, але трошки проясненій, ми спустилися, спочатку для проби, цим коридором, оскільки він був захищений скелями з обох боків. Ми потрапили добре, йдучи постійно униз на північ, і близько четвертої години дня вибралися з хмар. Лагідне сонце, наче втомлене, освітлювало розлогі золотаві схили, а гори, що мінилися блискітками, були невпізнанними. Все було настільки змінене, що нас щось майже тягнуло повернутися вгору. Після вагання, навіть після короткої тривоги, що заблукали, ми збагнули: так, це був наш рай, нарешті повернений. Пасовища і ліси, нерухомі й мовчазні, видалися нам дуже сумними, може, тому, що подібно до весни, яка в наших горах підіймається повільно в багатьох тихих радостях, так само осінь довго й болісно засмучується, допоки все не накриє несподіваний рясний сніг (…) Бо хоча лише кілька годин тому, забуваючи про все, про кордони, політику і війну, ми прагнули тільки одного - вирватися з цієї холодної пустки, з цієї холодної диявольської гойдалки чорного вітру, а коли ми віднайшли світло, то раптом усвідомили, що лише в цьому мороку є ще кут, цей темний, грізний, але не такий страшний кут в хмарах, сховок від бездомності і війни, від державних кордонів, впливів систем, що воюють одна з одною, поза державою і понад державою, як і всюди, де наказує тільки природа. («Діалоги», с. 48–50).

За цим загальним описом можна спробувати реконструювати ймовірний маршрут переходу. Хоча автор не згадує про жодні сходження з моменту досягнення хребта, вони, мабуть, піднялися на верх Гутин Томнатика, на якому стоїть маркер 28. Тут хребет повертає на північ. Важко припустити, що в тумані вони вирішили залишити гребеневу стежку та пройти траверсом, обходячи вершину Ребра (2001 м) з маркером 29 та вершину Шпиці (1935 м). Тим більше, що Вінценз двічі згадує, що вони йшли вздовж самого хребта. Тож на них чекав пологий підйом на Ребра, потім спуск до перевалу та пологий підйом до верху Шпиці з позначкою 30.

Тут важливо звернутися до опису, наведеного в Біографії (с. 195): «Вони досягли околиць вершини під назвою Ребра, або навіть пройшли повз неї, оскільки автор зазначив характерні реброподібні скелі, які вони пройшли (...). Нарешті, вони знайшли кам’яний коридор праворуч, що дозволив їм спуститися з хребта».

Але ж «кам’яні ребра» Ребер на східному схилі невидимі зверху. Спуск тут неможливий через крутизну – схил утворює майже вертикальну западину, що обмежує льодовикову котловину. Можна зійти вздовж хребта від позначки 29 на північний схід, але в «Діалогах» (с. 49) немає згадки про жодні «кам’яні коридори». Тож після позначки 30 мандрівникам довелося залишити прикордонний хребет і попрямувати на північний схід, до хребта Шпиці, який, за словами автора, повільно сходив донизу. На його південно-східному схилі розташовані ряди гострих ребер та скельних шпилів, відомих завдяки унікальним краєвидам. Вони й утворюють «коридори», і, ймовірно, вони знайшли прохід в одному з них. Схил тут трав’янистий, хоча й дуже   стрімкий.

Далі вони зійшли до верхньої  улоговини Гаджини, звідки починається стежка, що веде до Бистреця. Далі, перетинаючи схили, вони підійшли «до перехрестя пастуших стежок, де зазвичай стояли на варті польські прикордонники. (...) Вже зовсім стемніло, коли ми спустилися до крутого яру, до бурхливої ??річки, на протилежному березі якої стояв наш будинок».

Це було місце, де відбувся перший «діалог із совєтом», у якому автор, завдяки своїй здатності розмовляти з будь-ким, магії довіри та гумору, зміг вибратися з неприємностей. У найближчому майбутньому він переживе ще багато таких складних ситуацій. Він завжди вмів вести діалог так, щоб співрозмовник ставився до нього з довірою та дивився на нього з ледь прихованим захопленням. У листі до автора від 5 березня 1970 року, після прочитання «Діалогів з радянською владою», Збігнєв Герберт писав: «Я хотів би щиро подякувати Вам – як вірному читачеві – за цю прекрасну, людську розмову. (...) Мені здається, що мені вдалося трохи почерпнути з Вашої мудрості». [23]

Жанна Герш в горах Дофіне помітила цю надзвичайну здатність зав’язувати розмову з будь-ким у Станіслава Вінценза: «Селяни приходили до нього посидіти та поспілкуватися, коли у них була вільна хвилинка, у будь-який час доби. (...) Він покидав тексти Гомера, Шекспіра чи Данте (...) і повністю присвячувався тим, хто його оточував. (...) Вони приходили, бо з ним, під його поглядом (...) вони відчували, що їх визнають такими, якими вони є, що вони починають бути тими, ким вони є». [24]

 

Йоганна Токарська-Бакір також наголошує на надзвичайній здатності Вінценза розмовляти з будь-ким: «Зі страховиска, напівдикого бездержавного народу він витягував, методами, відомими лише йому самому, ким вони були насправді: простими сільськими хлопцями, які стікалися до «Професора», бо він нагадував їм про щось далеке, про щось, чого вони були позбавлені».

Під час зупинок з друзями в гуцульських хуторах та в селах, ми неодноразово переконувалися, як легко зав’язати дружню розмову, застосовуючи мудрість Станіслава Вінценза. І наскільки цю мудрість можна застосувати до розмов між поляками та їхніми сусідами за східним кордоном.

Написавши вищесказане, я замислився, чи маю право висловлювати таку думку. Але в листі Костянтина А. Єленського до Анджея Вінценза від 16 лютого 1980 року я знайшов таку думку про творчість Станіслава Вінценза: «Мене вражає те, якою мірою творчість, думка та особистість пана Станіслава стають дедалі сучаснішими (у тому сенсі, що вони стають дедалі необхіднішим уроком у глухих кутах нашого часу». [25]

Повернімося до верхів’їв річки Бистрець, де відбулася та перша зустріч із радянськими військовими: «Ніч справді була ясною, але в яру було зовсім темно, на стежках не було чути ні руху, ні звуку, тому ми наважилися  зійти звивистою стежкою, навіть світячи тут і там електричним ліхтариком. І хоча я знову згадав в останню мить, що нам слід спочатку йти до товариського сусіда, ми все ж таки, бігом і з відчуттям безпеки на такій знайомій стежці, підійшли до нашої садиби. Потім, дійшовши до живоплоту та ялинового гаю, ми почули голос з темних хащ: «Стой! Кто ідьот?!». Не знаючи чому, можливо, щоб розрядити напругу, я жартома відповів, ніби доводячи, що не боюся: «Матаржуку (так звали сусіда), не вдавай з себе красної армії  і виходь  з лісу, це я». Той самий голос відповів: «Нєт, ето Красная армія!» Потім нас оточила низка темних, озброєних фігур. Потім, знову ж таки, під впливом якогось імпульсу, я підійшов до першої фігури (...) і простягнув руку: «Це я, з цього будинку, я йду додому». (...) Молодий патрульний ватажок фактично дозволив себе роззброїти. (...) Він був ніби загіпнотизований зненацька . «Ви той письменник, який живе в цьому будинку? Ми чули, що ви в Угорщині. Ваша родина живе тут мирно, ми не шкодимо таким людям».

Подальша розмова створила враження зустрічі з добрими друзями, після чого вони приязно попрощалися. «Ми пішли з великим полегшенням, і через кілька хвилин (після 21:00) опинилися вдома, на превеликий подив родини, приголомшеної цим сюрпризом» («Діалоги», с. 51–52). Ірена Вінценз прокоментувала це роками пізніше: «Коханий безумець («варйятунцьо») прийшов нас рятувати, а сам опинився в криміналі».

Як пізніше виявилося, їх зупинив патруль прикордонної служби. Регулярні війська відступили з кордону кілька днів тому. Прикордонники були особливо пильними вночі, а будинок Вінценза в Бистреці перебував під постійним наглядом.

Єжи Стемповський представляє кілька версій того, що сталося на кордоні. У «Листах» (с. 132), у вже цитованому листі до батька від 27 вересня 1945 року, він описує ці події кількома реченнями: «Вінценз і його син першими перетнули північний схил [через кордон], де їх спіймав перший патруль, що пішов у гори, і вони зникли з мого поля зору на багато місяців. Я пішов за ними, бажаючи пройти 130 км до Слободи вздовж гірських вершин. (...) Дорогою я підхопив пневмонію в місці за 20 годин ходу від останнього сховища контрабандистів, провівши ніч у ведмежому барлозі. Не було сенсу повертатися туди, і я вирішив спуститися до Тиси Буркут (Кваси). Для цього мені довелося пройти 73 км вздовж гірських верхів. (...) Марячи від лихоманки, я йшов два з половиною дні (...), кожні кілька годин загортався у спальний мішок, але сон не приходив. (...) У корчмі контрабандистів кілька днів пролежав, обкладений гарячими цеглинами."
 

За відсутності покращення його перевезли до невеликої лікарні за 7 км нижче, побудованої чехами для лісових робітників. Там він залишався з 29 жовтня по 2 січня 1940 року. Потім повернувся до «корчми контрабандистів» і провів там решту зими. Зрештою, він дізнався про ситуацію в країні та зрозумів, що немає сенсу чекати на кордоні. Потім вирушив до Будапешта, де провів ще кілька тижнів - вже у бездоганній лікарні.

У листі до Зигмунта Гаупта від 11 січня 1966 року  [26] Стемповський згадує своє останнє перебування у Східних Карпатах наприкінці жовтня 1939 року, коли він чекав на повернення С. Вінценза з родиною: «Я вийшов з корчми «Kamiela» у Богдан-Лугах, біля витоків Білої  Тиси, піднявся на Гутин Томнатик, переночував у ведмежому барлозі, а потім, вздовж південного схилу Чорногори та Петроса, спустився на гірське пасовище Сазул (Шешул) і через ліс до Буркута-Квасів на Чорній  Тисі. (...) Я йшов сам, здебільшого вночі під повним місяцем, борючись із початками пневмонії».

 

У листі від 24 січня 1940 року до Болеслава Міцінського та його дружини Галіни Кенарової Стемповський пише про ті ж події: «Я перетнув кордон рано, на день раніше за радянські війська. Відтоді різні інциденти тримали мене в горах поблизу кордону. Цього разу гори не принесли мені нічого доброго. Тут я втратив свого останнього товариша, доктора Вінценза, якого майже на моїх очах схопив радянський патруль, коли ми намагалися переправити його молодших дітей через кордон. Лише значно пізніше я дізнався, що він живий і вільний». Не дивно, що, як згадує Галіна Кенарова, «у кількох місцях зелене чорнило розтеклося плямами наших сліз».

У поштівці до Яніни Оринжиної, отриманій взимку 1939/40 років, Стемповський повідомляв, що «після нападу безсилля він прокинувся в маленькій лікарні на угорській стороні, засипаній снігами, у абсолютній самотності та відчаї, і благав про найменші ознаки життя». Вона не знала, як йому допомогти. Їй порадили звернутися до масонів. Використовуючи ці зв’язки, вона повідомила Маріана Понікєвського, який відповідав за допомогу полякам в Угорщині, який пообіцяв надіслати команду студентів, щоб забрати Є. Стемповського, «як тільки сніги, небувало рясні цієї зими, стануть прохідними». Через кілька місяців він написав більш веселого листа з поважної лікарні в Будапешті. [27]

Однак, у розмові з Яніною Оринжиною в кафе в Берні, Стемповський навів ще одну версію цих подій, поєднавши факти, що відбулися до перетину кордону, з тими, що відбулися пізніше, коли він вже був в Угорщині. Ось її розповідь: «Гнаний страхом від наближення варварів, він одного дня вирушив у гори, щоб випробувати стежки до зеленого кордону. (...) Однак дорогою його охопив несподіваний напад паралічу. Коли він прокинувся, то лежав у печері контрабандистів, які знайшли його безпорадним у горах. Кожен горець, який блукає самотньо, є громадянином світу, бо він зустрічає кожну самотню людину з добротою. Контрабандисти поклали його на мішок з буковим листям. (...) Він був абсолютно безпорадним і мусив лежати з контрабандистами, поки не зміг стати на ноги. Контрабандисти повели його з собою в гори (...), своїм маршрутом. І він знову втратив  притомність і прийшов до тями вже в невеликій лікарні, як виявилося, на угорській стороні». [28]

Наведені розповіді Стемповського можуть охоплювати період з 20 жовтня, коли він розлучився з Вінцензом, до 28 жовтня, дати, коли його госпіталізували до «гірської лікарні». Виходячи з цього, дуже важко скласти думку про ці, здавалося б, нереальні події. Однак, як свідчить раніше цитований лист Вінценза до Стемповського, ці дії були сплановані заздалегідь і, можливо, дійсно мали місце: «Ще одним проявом Ваших пригод, таким же стриманим, як і інші, був спогад про те, як ви шукали нас у Чорногорі та ночували у ведмежому барлозі».

Повернімося до Бистреця, де, повернувшись додому ввечері, Вінценз опинився перед вибором: «або тієї ж ночі втекти назад до Угорщини разом зі своєю родиною, яка була абсолютно непідготовлена ??(...), або йти тієї ж ночі до Слободи, щоб мобілізувати решту родини, або, нарешті, залишитися на місці. (...) Але останній варіант був не тільки найрозумнішим, але й фактично єдиним можливим, тим більше, що я був настільки виснажений, що, сівши, ледве міг поворушитися» («Діалоги», с. 54).

22 жовтня. «Політрук».

Наступного ранку автора відвідав у його домі «політрук» з прикордонної  застави в Бистреці в супроводі озброєного старшини. Політрук «із жалем сказав, що нам слід було чесно з’явитися на заставу минулої ночі, бо Радянському Союзу треба довіряти, а всі громадяни довіряють радянському уряду. (...) Зрештою, він сказав мені, що ми з сином повинні піти на заставу, щоб – «пагаваріть». (...) У сотнях розповідей пізніше я чув це саме слово як прелюдію до переговорів, а точніше, дуже тривалих розслідувань.  Як запевнив мене політрук, ми мали повернутися до обіду...»  («Діалоги», с. 57).

Автор простою мовою описує драматичний момент виведення з дому. Однак гуцульські сусіди змогли оцінити всю серйозність ситуації, бо як він далі пише: «Ми ледве пройшли близько двохсот кроків, як нас наздогнав один із сусідів, бідний і досить старий вже халупник на ім’я Петрусько, який часто працював у нас. Наздоганяючи, він крикнув: «Панове, совєти, відпустіть цього чоловіка, він не буржуй, він народний чоловік! Кажу вам, благаю вас, я бідний, і я його добре знаю!»  Він повторював це кілька разів, вперто та благально, і це була не лише його дружба зі мною, а й ознака його довіри до радянської влади, що бідна людина може чогось досягти, відповідно до пропаганди, яка постійно поширювалася». Політрук не виявляв роздратування. «Мене дещо зворушило втручання Петруська, а ще більше здивувало, як швидко він дізнався, що вже чекав на нас. Я попрощався з ним, а він жалісно спостерігав за нами». [29]

Ця сцена, безсумнівно, була тривожним і шокуючим досвідом для сусідів Вінценза. Вона, мабуть, стала предметом багатьох розповідей пізніше, оскільки яскраво залишилася в пам’яті Василя Білоголового, якому тоді, ймовірно, було близько семи років. Покійний Іван Кікунчук, останній травник у Бистреці, також з великим зворушенням розповідав про те, як Станіслава Вінценза привели до застави. Застава знаходилася приблизно за 40 хвилин шляху від будинку письменника. Ймовірно, вона стояла неподалік від місця, де нині знаходиться магазин. Сліди кам’яного фундаменту збереглися.

Застава була місцем першого допиту родини Вінцензів і першої ночівлі там як ув’язнених. Коли автора запитали про обставини їхнього перетину кордону, він сказав, що «він прийшов відвідати свою родину, бо дізнався, що тут немає німців, а лише радянські війська». Він не розкрив шляху свого переходу, але сказав, що вони перетнули легкодоступний маршрут з Ясіні до Яблуниці. Вони спали в роздягальні на дуже незручних ліжках, привезених із сусіднього складу («Діалоги», с. 59).

23 - 25. X. Жаб’є – Надвірна (автомобілем під конвоєм через ліси поблизу Костриці).

Наступного дня полонених пішки супроводжували до Ільці, передмістя Жаб’ого, до будівлі Гуцульськогомузею, де на той час розміщувалася рота прикордонників [30] («Діалоги», с. 62). «Попереду нас йшов унтер-офіцер з англійським ручним кулеметом, готовим до стрільби, а позаду нас також солдати зі зброєю напоготові». Цей конвой справив неприємне враження на місцевих жителів, які впізнавали Вінценза, припиняли гучні розмови і лише тихо перешіптувалися між собою. Затриманих розмістили в канцелярії, яка також служила приміщенням для арештантів. Їм принесли зручні ліжка та хороший обід.

Тут їх тримали «досить довго» («Діалоги», с. 70). Хронологія показує, що вони спали там дві ночі. Хоча навіть були дані обіцянки про звільнення, але одного ранку: «Пригнітило, коли нас повезли вантажівкою з нашої  малої батьківщини. Дорога, якою ми їхали, нагадувала нам про щасливі подорожі з нашим французьким другом Крістіаном Сенешалем та його родиною кілька років тому. [31]  В якийсь момент ми під’їхали близько до хребта, за яким лежав мій дім». [32].

Маршрут пролягав через Кривополе, перевал, Ворохту, Татарів, Микуличин, Ямну, Яремче, Дору та Делятин. У «Діалогах» (стор. 71–72)  Автор описує свої враження від цієї подорожі: «По дорозі я бачив курортні місцевості на річці Прут, добре відомі по всій країні. (...) Вони були повні червоних прапорів, що висіли на будівлях, і плакатів, розкиданих повсюди. Перша ознака радянської окупації в цій незаперечній потворності. Але, окрім квартир для військових, вілли та гостьові будинки стояли незаселені, забиті дошками, без вікон, з відірваними дверима, порожні від меблів. По дорозі в кількох місцях підлітки навколо багать захоплено вітали наш ескорт, що було характерним звичаєм ідилічного періоду того часу. Враження від подорожі було сумним. (...) Літні селяни блукали тихо, сонно, стурбовано чи мляво. Невідомо, що призвело їх до такого настрою, чи то відсутність гостей, чи, можливо, невизначеність завтрашнього дня, яка почалася з катастрофічного курсу валют, а потім хаосу в цінах і дефіциту товарів».

Через кілька годин вони прибули до судового слідчого ізолятора в Надвірній, «підпорядкованого командуванню батальйону, який вже був там розміщений як зв’язкова ланка із сумнозвісною установою НКВС».

27 жовтня, Станиславів (чотири літери, можливо НКВС). «Вічні кримінали». [33]

Того дня всіх затриманих перевезли. Спочатку вантажівкою до залізничної станції в Надвірній, а потім, вночі, поїздом до Станиславова. Вони прибули вранці. В’язнів пошикували у військові ряди. Охоронці з прикріпленими багнетами оточили їх і провели вулицями. «Ми пройшли повз польську гімназію, і натовп дівчат, студенток, визирнув з вікон, спостерігаючи за нами спочатку з цікавістю та безтурботністю, потім зі справжнім жахом. Раптом одна з них розплакалася, потім одна за одною голосно заридали» («Діалоги», с. 83).

Нарешті вони дісталися будівлі в’язниці поруч з районним судом. «Браму відчинили, і ми увійшли до воріт НКВС». Вони провели у в’язниці близько семи тижнів.

2 грудня. Сумне визволення, Слобода. Різдво, ознаменоване вигнанням з дому. «Доказ, де я можу знайти доказ?» (з німецької – «Beweise, wo find ich Beweise?»). [34]

У «Діалогах» (с. 144) датою повернення з в’язниці в Станиславові до будинку в Слободі вказано 4 грудня. Обставини, що передували їхньому звільненню, описані в розділах «Прощання», «Повернення» та «Наші благодійники».

Перша дружина Автора, Лєна, яка добре знала російське середовище, ініціювала наполегливі зусилля для його звільнення. [35]  «Вона змогла заохотити (...) зокрема, декого з українців та євреїв стежити за цією справою, адже вони ще могли наважуватися до звернень до радянської влади, тоді як для поляків це було складніше, оскільки так звані «пани» боялися мені нашкодити» («Діалоги», с. 146–147).

Невдовзі в’язні відчули, що їхнє становище змінюється: «Ситуація (…) невдовзі покращилася, оскільки спочатку нам доставили теплі пальта з дому, а через два дні ми отримали щедру продуктову посилку. Ми підтвердили отримання власними підписами, і це було надзвичайно цінним для нашої родини, адже навіть прикордонники з нашої станції  у Бистреці висловлювали підозру, що ми вже в Києві» («Діалоги», с. 130).

Невдовзі після цього Вінцензів викликали на допит до судді, який заявив: «Все перевірено, сюди приїде дуже важливий радянський письменник, щоб «пофілософствувати» з вами». Пізніше автор і його син відвідали прокурора, який, переглянувши справи, вирішив звільнити їх. Вони продовжували відповідати на запитання перед «чимось на зразок колегії».

Наступного дня їм видали посвідчення про звільнення без права проживання у великих містах. Пізніше їх відвезли до обласного комітету  партії, який розмістили в готелі, де вони зустрілися з самим «головою»  обкому, який сказав автору, що «він дуже потрібен, бо літературу потрібно негайно організувати».

4 грудня 1939 року їм видали машину. «На ній містилася якась перепустка, що дозволяла їхати, куди завгодно. Водій був вірменин з Кутів. Моїм першим поривом, як у дикої тварини, що виривається з клітки, було - тікати! Мені кортіло негайно поїхати до кордону та одразу перейти до Угорщини. (...) Заспокоївшись, наскільки це було можливо, я стримав те безглузде бажання негайно втекти та вирішив, що ми все ж поїдемо до нашої родиннної садиби  в Слободі Рунгурській» («Діалоги», с. 144).

«Вже сутеніло, коли ми під’їхали до будинку. (...) Якісь невідомі молоді чоловіки обережно йшли пішохідним містком через струмок. Виявилося, що це були переодягнені польські солдати, які тікали до Угорщини та обрали наш будинок перевалочним пунктом. [36]  Тимчасом поява машини  біля нашого будинку викликала сум’яття, бо приватних машин вже не було, лише урядові, то ж це викликало страх. (...) Вдома все було як завжди; телефон ще не забрали, а по радіо транслювали новини BBC польською мовою» (СВД, с. 144–145).

Увечері Автор закликав родину якомога швидше перетнути кордон, щоб поїхати до Швейцарії, де чекали друзі. «Однак ми зіткнулися з непідготовленістю та сильним опором». Прикордонні вершини були вкриті рясними снігами, а сам Вінценз зауважував про своє здоров’я: «Я був виснажений і, як мені здавалося, навіть хворий» («Діалоги», с. 144–146).

Що було вирішальним чинником у його звільненні з в’язниці? Сьогодні важко остаточно визначити. Безумовно, цьому сприяло багато факторів. Відомо, що перша дружина Вінценза скористалася своїми зв’язками з російськими та українськими письменниками, повідомивши їх про арешт чоловіка, який на той час вже був добре відомий в українських літературних колах. Володимир Полєк наводить імена цих письменників. [37]   Це були: Петро Козланюк, шанувальник пасторальних праць Вінценза [38], Іван Ле, згаданий у «Діалогах» як «товариш Z» [39]   та Юрій Яновський [40]. Окрім спотвореного імені Іван Фре, Анджей Вінценз також згадує Петра Панча [41].

Полек цитує листа Івана Ле (датованого квітнем 1967 року), одного із засновників Львівського відділення Спілки письменників України, в якому він дуже загально описує кроки, які він зробив, щоб допомогти С. Вінцензу. Спочатку він вирішив звернутися за порадою до «авторитетних» кіл. Йому порадили, щоб Спілка письменників налагодила контакт із Вінцензом і спробувала наблизити його до кола радянських письменників у Львові. Ле продовжує: «Тому ми, як Спілка письменників, написали письмову гарантію за ув’язненого письменника. (...) Нам із Петром Козланюком вдалося поїхати та звільнити Вінценза з біди. (...) Ми витягли його з цієї неприємної ситуації та відвезли аж додому в гори». Інформація, що міститься в листі Івана Ле, ймовірно, є неповною через політичну ситуацію (у 1967 році ще був живий Микита Хрущов, який обіймав посаду Першого секретаря Центрального Комітету Комуністичної партії України з 1938 по 1949 рік). Тоді як, не виключено, що подальший від’їзд С. Вінценза до Угорщини, мабуть, поставив його гарантів у скрутне становище.

«Товариш Z» начебто пізніше відвідав Вінценза в його будинку в Слободі Рунгурській. Це було в середині грудня 1939 року.

Сам Вінценз заперечує візит  «товариша Z» («Діалоги», с. 153): «Я більше ніколи не зустрічався зі своїм благодійником, товаришем Z. Через кілька місяців, навесні, він надіслав мені переклад своєї книги, не поштою, а через оказію. Він не назвав своєї адреси і не писав жодних листів».

За словами Полєка, нібито у володінні Івана Ле знаходилися нотатки та листуванням з Вінцензом, які були втрачені під час війни.

Тоді ж єврейський поет Бер Горовіц [42] привіз із собою кількох українських письменників з Києва [43]. Цей візит детально описано в «Діалогах» (с. 149–152).

Через кілька днів після звільнення Автора друзі-юристи з сусіднього міста повідомили про юридичний аспект його звільнення: «Ви є рідкісним бенефіціаром через відсутність верховенства права, а саме системи, що базується на принципі, що вирок має бути користним для держави. Згідно з карним кодексом, ви мали б отримати шість місяців або більше ув’язнення, але вважалося, що ваше звільнення буде кориснішим. Тіштеся тим, інші вже відсидять за вас» [43].

Слобода. Різдво, позначене виселенням з дому.

Як повідомляє Олдаковська-Куфель (Біографія, с. 206), цей запис можна пов’язати з пограбуванням радянською владою будинку Письменника в Слободі Рунгурській, коли цінні меблі та цілу велику бібліотеку вивезли на вантажівках.

Новий рік, Жаб’є, Бистрець. Багато снігу, трохи яскравіше.

Хата Станіслава Вінценза в Бистреці, 1927 рік.

 

Подорож з Єндрусем. Січень – лютий – Слобода востаннє.

Єндрусь — молодший син автора, Анджей. Потім вони подорожували санями з Бистреця до Слободи Рунгурської.

Тато: «Зачекай ще трохи». Бистрець, зима в очікуванні».

Згідно з текстом «Діалогів» (с. 8), речення, подібне до цього: «Но, зачекай ще хвилинку», було сказано батьком автора під час їхнього першого прощання 17 вересня 1939 року. Слова «зима в очікуванні» стосуються очікування танення снігу та можливості перетину кордону.

«Вітер – 19 березня [1940] Сумна весна».

Того дня сини Станіслава Вінценза, Анджей, якому тоді було 17, та Станіслав, 24, покинули дім і розпочали свою лижну подорож через Чорногору до Угорщини. Цей ранній від’їзд був викликаний страхом перед призовом до Червоної Армії, який очікувався будь-якої миті. Два гуцульські провідники провели хлопців до кордону. Вони провели ніч у пастушій хатині, а навколо неї провідники проклали численні фальшиві стежки, що розгалужувалися в різних напрямках, щоб заплутати патруль радянських прикордонників (згідно з розповіддю Мирослави Олдаковської-Куфльової про її розмову з Анджеєм Вінцензом). Біографія (с. 208–209) розповідає про їхні пригоди на угорському боці: як вони заблукали, натрапили на вовчі сліди, зустріли угорського прикордонника та втекли через річку Тису. Зрештою вони дісталися Будапешта.

Я. Стемповський згадує про це в листі до батька: «Нарешті прибули два сини Вінценза. Я відправив молодшого [Анджея] на Захід, а старшого [Станіслава], єдиного сина своєї матері, залишив у себе, чекаючи на її приїзд після того, як розтане сніг» (Листи, с. 135).

Пізніше Анджей воював у боях у складі 1-ї бронетанкової дивізії генерала Мачка.

«Востаннє. Марічка: «Тоті двори якісь сумні. Панів касують.»

Автор наводить ці слова в «Діалогах» (с. 174) у формулюванні: «Той будинок якийсь дуже сумний». Їх сказала 80-річна сусідка, коли вони готувалися покинути свій дім [44].

Новини, що досягли Бистреця, свідчили про те, що «відбудеться дедалі жорсткіша уніфікація. (...) Кожне поселення (...) буде тісно оточене, і наше перебування в горах, а особливо поблизу кордону, стане кричущим, нестерпним і, можливо, небезпечним анахронізмом». Тому підготовка до перетину кордону тривала вже давно (розповідь Барбари Вінценз та Гелени Лучинської з цього приводу наведена в Біографії, с. 207–208), але північна сторона гірського хребта була ще надто засніжена. Згідно з інформацією М. Олдаковської-Куфель (Біографія, с. 207), окрім Станіслава Вінценза, до перетину кордону готувалися: Лена (його перша дружина), Ірена (його друга дружина), його чотирнадцятирічна донька Барбара (від другого шлюбу), Гелена Еленяк [45] та Катажина Побяжин [46].

Гелена жила з Лєною Вінценз у Слободі Рунгурській, тоді як решта учасників планованого переходу залишалися в Бистреці. Молоді жінки не викликали підозр у солдатів: завдяки своєму працевлаштуванню від радянської влади вони мали перепустки, що давали їм право на пересування в прикордонній зоні, могли підтримувати зв’язок між своїми двома будинками та збирати припаси, необхідні для переходу через гори, а завдяки своїм знайомствам з прикордонниками орієнтуватися в поточній ситуації на кордоні.

Автор згадує в «Діалогах» (с. 173), що «наша подруга пані Кася» (Побяжин) попередила його про посилений нагляд за кордоном з боку комсомольських загонів. Завдяки своїм зв’язкам на пошті, Гелена Лучинська змогла повідомити Лєну Вінценз телефоном про майбутній перехід. Лєна без перепустки проїхала зі Слободи до Жабйого, звідки вона, Кася та Гелена пішки дісталися Бистреця. По дорозі їх підвезла вантажівка, що не викликало жодних підозр. У такий спосіб усі учасники майбутнього перетину кордону зібралися в одному місці та чекали, поки в горах розтане сніг.

Неділя. Бистрець – 26 травня (1940) чудова подорож, до 29 травня.

«Луги 29 травня (1940) Старе ярмо: «відтепер польоти горобця,  ув’язненого на нитці».

У неділю, 26 травня 1940 року, «одного дня ми всією групою вийшли з дому (у Бистреці). (...) З іншого крутого берега струмка на нас блиснули великі вікна, завішені шторами. «Чому ви нас залишаєте?» Ніхто не бачив і не знав, коли і де ми зникли, хоча всі воліли не знати, тому про нас лише шепотіли. Тільки молоді сини  власника корчми в Жаб’йому (Ґертнери) знали все [47]. Пізніше з хлоп’ячої глузливості вони запитували радянських командирів, що з нами сталося. Ті відповідали неохоче та ухильно» («Діалоги», с. 174).

Долина Бистреця у травні. 

Група втікачів була досить великою, складалася з шести осіб та двох провідників. Це дозволило їм взяти найважливіші нотатки, етнографічні записи, замальовки, сімейні документи, навіть деякі книги. Багаж був дуже важким, але провідники допомогли донести його до кордону, через найважчу місцевість з крутими підйомами.

У листі до Юзефа Вільчинського від 1 жовтня 1959 року Вінценз згадує, що при написання другого тому «На високій полонії» він використовував «ті нотатки, які ми несли на спині через Чорногору, до того ж великий пакет, і які дісталися аж сюди» [48], тобто до Ла Комба. Також у листі до Матвія Стахіва він писав: «У моїх паперах, перенесених на плечах через Чорногору,  десь є польський переклад одного розділу з цієї книги («Діда Іванчика»)» (цитовано в СВБ, с. 173), а в тексті, підготовленому письменнику на іменини дружини читаємо: «Лише кілька років минуло відтоді, як ми врятували на своїх спинах контури, ескізи чи часткові фрагменти майбутньої «Полоніни» [49].

Як пишуть Г. та Т. Чорба у своїй праці «Угорська земля: притулок поляків», Вінценз, любитель Данте та Гомера, до наплічника взяв із собою «Божественну комедію» замість запасної пари черевиків (цитовано в Біографії, с. 211). Ірена Вінценз згадує, що її чоловік «вже в Угорщині відчував не лише велику втому, а й полегшення. Він ніс із собою всі рукописи, весь свій світ, що, як він знав, загине, якщо він не понесе його на спині» [50].

Анджей Вінценз пише про перші чернетки «Правди Старовіку», збережені «в наплічнику під час втечі через Чорногору у травні 1940 року» [51].  Барбара Вінценз сховала сімейні фотографії у своєму рюкзаку (Біографія, с. 211).

Коли про Станіслава Вінценза та його родину довго не було жодних звісток, радянська влада перенесла його дерев’яний будинок до центру села Бистрець та створила там клуб. Після приходу німців будинок спалили гуцули. Як пізніше дізнався Вінценз, «підпал був спрямований не проти мене, а проти комуністичного клубу» («Діалоги», с. 174). В кінці першої частини «Діалогів» Вінценз пише: «Втікаючи, я принаймні позбувся апокаліптичної нудьги сталінізму, від якої прагнув би втекти з цієї земної кулі, якби вона поширилася всюди. На жаль, я позбувся і своєї країни. (...) В історії нашого куточка світу, що збереглася переважно в усній традиції, є розповідь про старосту села Жаб’є, (який) написав на камені біля входу до своєї гміни: «Тут людям довіряють, це наша конституція». (...) Я часто думав, що на Установі, з обіймів якої я вирвався (...), має бути напис: «Тут людям не довіряють, це наша конституція».

Анджей Вінценз пише: «Мої батьки (були) в Угорщині з травня 1940 року, куди їм вдалося дістатися завдяки допомозі дружніх браконьєрів» [52].

* * *

Під час мого перебування в Бистреці 25 червня та в Слупейці 3 липня 2007 року я почув дві різні розповіді про перетин кордону Станіславом Вінцензом та його родиною.

Перша походить від Василя Михайловича Білоголового, віком близько 75 років, який мешкає в Бистреці, на присілку «Під Гаджинов». Саме брат його матері, Петро Маркович Білоголовий [53], організував перетин кордону родиною Вінцензів. Білоголовий називає серед учасників Яна Білостоцького та синів Станіслава Вінценза, котрі, як відомо, раніше перейшли кордон до Угорщини. За його словами, перетин мав відбутися через хребет Розшибеник. Вони переночували перед кордоном, звідки Петро повернувся. Наступного дня втікачі перетнули хребет. Інформатор додає, що вони зустріли прикордонний патруль на лижах і мусили годину ховатися в снігу, поки солдати не пішли. Однак ця історія, ймовірно, стосується перетину кордону Станіславом та Анджеєм Вінцензом 19 березня 1940 року.

Друга розповідь походить від Марії Плитки-Процюк, віком приблизно 75 років, яка зараз мешкає у Верховині Слупейка, але раніше жила в Бистреці, на тому ж присілку «Під Гаджинов» [54]. За її словами, Петро Білоголовий (дядько Марії) та Михайло Процюк (її батько) допомогли Вінцензу та його родині перетнути кордон. Маршрут перетину пролягав через котловину Гаджини та верх Шпиці. Спочатку провідники самі пішли до кордону та підготували укриття, щоб втікачі могли спати після важкого підйому. Петро вночі повів їх у гори та залишив в укритті, повернувшись. Вже наступного дня родина Вінцензів перетнула кордон до Угорщини.

Важко визначити, яке з цих оповідань є правдивим. Дорога до Розшибеника довша, але більш прихована, оскільки вся її нижня частина, від місця, де дорога відгалужується до Гаджинської котловини, веде крізь ліс, аж до порогу нижньої котловини під Кізіми Улогами. Біля підніжжя котловини можна знайти стежку, що веде через зарості жерепу та між ними до водоспаду, що спадає каскадом ліворуч. Потім, стежкою вздовж водоспаду, до верхньої котловини Кізіх Улогів. Звідси можна піднятися на хребет крутим трав’янистим схилом. На хребті є стежка, що веде через залишки окопів Першої світової війни до вершини Мунчеля, де є позначка 23. Від позначки 23/4 інша стежка веде довгим, пологим траверсом до озера під Гутином Томнатиком і далі до села Луги на тодішній угорській стороні Чорногори.

Шлях через котловини Гаджини та Шпиць трохи коротший і, можливо, більш відвідуваний (хоча в тій порі овець ще не виводили на гірські пасовища). У нижній частині він веде вздовж довгої безлісої ділянки [55]. Це, ймовірно, повторення, але в протилежному напрямку, маршруту, яким С. Вінценз та його син пройшли з Лугів до Бистреця 21 жовтня 1939 року.

20 квітня 2008 року професорка Мирослава Олдаковська-Куфель поговорила телефоном з Барбарою Вінценз-Вандерс, яка впевнено заявила, що жодної ночівлі в хатині по дорозі не було. Вона відкинула будівництво хатини як легенду, поширену на Гуцульщині, походження якої невідоме. Вона також навела такі факти: вихід з дому відбувся о 3-й годині ночі, їх супроводжували сусіди Петро Білоголовий та його друг Міхцьо (Михайло Процюк). Роль провідників обмежувалася попередженням про прикордонні патрулі, «бо батько дуже добре знав цю місцевість». Вона не пам’ятає шляху до кордону, бо було темно. «Але я не думаю, що це було через Шпиці». Там ще лежав сніг. Провідники знали годину проходу прикордонного патруля, тому всі чекали, сховавшись, поки патруль пройде. За сигналом біженці поспішили перетнути кордон, а їхні провідники повернулися додому, перш ніж село прокинулося. Вони нікому не розповідали про свою експедицію. Після перетину кордону «ми лягли в лісі відпочити, але спати було неможливо (спати на корінні дерев під дощем неприємно)». З угорського боку вони звернулися до прикордонної охорони. «На наш жах, лейтенант оголосив нам німецькою мовою, що має наказ відвезти польських біженців назад до кордону. Він дав нам шістьох солдатів для охорони (…), які жестами наказували нам не боятися. Вони супроводили нас на невелику відстань, нагодували та показали дорогу до села, де нас ніхто не міг зустріти. Ми ніколи не дізнаємося, чи лейтенант знав про це і лише вдавав законослухняного офіцера. Ми провели ніч у занедбаному млині поблизу села, а наступного дня поїхали на залізничну станцію та потягом дісталися Угорщини».

Ірена Вінценз, цитована у статті Броніслава Мамоня, також стверджує, що перехід до Угорщини тривав три дні без відпочинку та сну, і також не згадує про нічліг у хатині.

Поєднуючи ці дані з хронологією на початку цієї статті та інформацією, наданою в Біографією (стор. 209–210), можна з високим ступенем ймовірності встановити гіпотетичний графік походу:

26/27 травня. Вихід з Бистреця о 3:00 ранку. Перетин кордону.

27/28 травня. Відпочинок у лісі під дощем. Зустріч з угорським патрулем.

28/29 травня. Ночівля в «млині». Досягнення Лугів.

Відстані, подолані кожного дня, здаються дуже короткими (крім першого дня), але враховуючи стан здоров’я та фізичні можливості Автора, а також недостатню підготовку  інших учасників до переходу в складній гірській місцевості, вони є прийнятними. На основі цього хронологічного графіку можна розглянути та критично оцінити факти, наведені в Біографії.

Час виходу з дому в Бистреці вказано в різних розповідях. Сам Вінценз у «Діалогах» (с. 174) вказує приблизний час відправлення як «після полудня». У двох інших розповідях (Марії Плитки та Гелени Лучинської) це відбувається вночі. Автор згадує їхній остаточний від’їзд з дому: коли вони вже були на іншому боці струмка, «блиснули вікна, завішені шторами». Чи могла ця фраза означати нічний час? Однак, Вінценз далі пише, що після їхнього від’їзду виникли припущення, що всю родину викрали та депортували вночі.

У Біографії (с. 209) повідомляється, що один з провідників спостерігав за прикордонним патрулем і, коли вже момент був безпечним, подав сигнал, після чого втікачі перебігли дорогу в долині струмка та сховалися в кущах на іншому боці. За словами самого Автора («Діалоги», с. 58), контрольно-пропускний пункт знаходився приблизно за 40 хвилин ходьби вниз від його будинку, тому така ситуація не могла статися. Однак, можливо, гід спостерігав за дорогою в долині та, не побачивши патруля, подав знак вийти з дому. Варто пам’ятати, що в цій місцевості 21 жовтня 1939 року, повертаючись з Угорщини, автора та його сина зупинив радянський прикордонний патруль.

Шлях до кордону описано в Біографії (с. 210) так: «Найімовірніше, з Бистреця (...) вони вирушили на південь і перетнули кордон десь між Дзембронею та Попіваном. Тільки після перетину кордону вони мали попрямувати на захід у напрямку Лугів». Цей опис заслуговує на коментар. Важко уявити собі маршрут з Бистреця до району навколо вершини Дземброня в умовах окупації. Перетин гір вимагав би дуже важкого завдання перетину двох льодовикових котлів та двох бічних хребтів. Також слід виключити шлях до Дземброні через центр села. Крім того, відомо, що в будівлі колишньої астрономічної та метеорологічної обсерваторії на Піп Івані в той час розташовувалася радянська сторожова вежа. Втікачі точно не ризикнули б наближатися до відкритого схилу та хребта в цьому напрямку, аби після перетину кордону сходити відкритим схилом до Лугів.

Залишаються два вже згадані маршрути: через Шпиці або Розшибеник. Другий шлях безпечніший і легший, і Василь Білоголовий наполегливо рекомендував його, показуючи нам хребет Розшибеник, добре видимий з його хатини, і пояснюючи, де знайти стежку до його підніжжя на дні котловини. На цей маршрут також натякає згадка про стежку вздовж водоспадів у листі С. Вінценза до Чеслава Мілоша. Стежка від нижнього до верхнього котла під Кізіми Улогами веде повз водоспад, тоді як стежка до котла під Шпицями водоспаду не має; ви лише перетинаєте струмок.

Як я вже згадував вище, доступ до Кізіх Улогів довго веде через ліс. Цей котел важче доступний, ніж Гаджина, та після досягнення прикордонного хребта перехід вздовж прикордонної стежки значно коротший, що, мабуть, було особливо важливим для втікачів.

Спогади Гелени Лучинської, ймовірно, походять з наступного дня походу, де вона неодноразово наголошувала, що вони сховалися в заростях, щоб їх не помітили з обсерваторії на Попівані [56]. Після перетину кордону вони, ймовірно, зійшли з угорської сторони описаною вище стежкою під Гутин Томнатик, до озера. Цей спуск похилий, на відміну від трав’янистого схилу біля верху Гутин Томнатик, де мокра та слизька від дощу трава була б ще додатковою складністю.

Перетинаючи кордон вночі, нижче лінії лісу, втікачі могли відпочивати «на корінні дерев під дощем». Важливо зазначити, що йдеться про відпочинок, а не про нічліг. У цитованому листі до Мілоша Вінценз пише про сон у лісі. Потім був ще один спуск і зустріч з угорським патрулем, командир якого мав намір супроводжувати втікачів назад до кордону. На щастя, один із солдатів (словак) супроводжував їх до млина, де вони могли переночувати. Згадка про млин є цікавою. Можливо, вони спустилися в долину струмка Балкатул, де знаходився якийсь млин або валиво.

Чорногора у травні

Вранці 29 травня біля млина з’явилися «якісь угорці», і один з них повів біженців далі. Станіслав Вінценз мав намір заплатити йому за послугу, але виявилося, що він загубив долари дорогою (Біографія, с. 210). Так вони дісталися місцевості Луги. Звідти їм довелося пройти близько 15 км дорогою через Богдан до залізничної колії Ясіня–Сигет Мармароський. Найближча залізнична станція на цій лінії знаходилася на стику річок Біла та Чорна Тиса (станція Тісакоз). Тому вони, ймовірно, сіли на поїзд там, а не на зупинці Кваси (як повідомляється в Біографії, с. 210), оскільки це вимагало б зворотної подорожі близько 10 км вгору по річці Чорна Тиса. Таким чином вони могли б дістатися маєтку друга родини Кенде (його місцезнаходження невідоме), а після відпочинку – далі до Будапешта.

Залишається надати інформацію, яка не має безпосереднього стосунку до теми, але певним чином пов’язана з нею. Як розповіла мені Марія Плитка, уроджена Процюк (3 липня 2007 року), приблизно через два роки після того, як Станіслав Вінценз перетнув кордон, один з його знайомих поїхав до Бистреця та виніс документи та папери з-під фундаменту його будинку. Це сталося дуже швидко; незнайомець ні до кого не зайшов і одразу поїхав. Це, мабуть, сталося після того, як німці окупували цю територію. Через кілька років Станіслав Вінценз надіслав посилку для матері Марії Плитки (тканину для костюма, шкіру для взуття, светр, штани, вовняні шкарпетки). Вміст посилки, здається, вказує на те, що її було надіслано у другій половині 1960-х років Данським Червоним Хрестом.

На завершення можна сказати, що на багато питань вдалося знайти остаточні відповіді. Наприклад, ми зустрілися з усіма живими на той час учасниками третього перетину кордону. Розповідь Гелени Лучинської містить безліч фактів. Цікаво, що вона не згадує жодної події з перетину кордону, що свідчить про те, що все йшло за планом. Однак вона згадала стресові ситуації на угорському боці.

* * *

Архів Станіслава Вінценза в Національному інституті Оссолінських містить автографи та машинопис розділів, які не були включені до «Діалогів». Вони можуть містити невідомі факти щодо перетину кордону (Інвентар..., номер довідки 17409/II, пункти I 2, 3, II 1; 17410/II, пункти I 2, 3, 4, 5, 11, 12, 13, 14, 16, 17, 20, 20–27; 17412/II, пункти 1, 2). Аналогічно, деяка інформація може міститися в неопублікованих нотатках Станіслава Александера Вінценза під назвою «Спогади про зустрічі та розмови з «Совєтами» 1939–1947 рр.» з додатковою назвою: Нотатки Стасека до розмов з Совєтами (Інвентар..., номер посилання 17567/II, пункт 5). Листи Гелени Лучинської та Катажини Побяжин також заслуговують на розгляд (див. виноски 45 та 46).

Дві спроби зв’язатися з професором Анджеєм Вінцензом, одним із останніх живих свідків описаних подій, були невдалими. Я також досі не отримав відповіді від пані Барбари Вандерс-Вінценз на анкету щодо деталей маршруту на угорську сторону. Відповідь «так» чи «ні» на мої запитання, ймовірно, остаточно визначила б маршрут переходу. Можливо, пані Вандерс надасть цю інформацію пізніше. Це було б цінним доповненням до статті.

Я хотів би подякувати професору доктору Мирославі Олдаковській-Куфель за рецензію на статтю та надання цінної додаткової інформації, доктору Мареку Ольшанському за переклад з німецької мови та Пйотру Камінському за карту. Я також хотів би висловити особливу подяку пані Барбарі Вандерс-Вінценз за інформацію, яка дозволила нам визначити графік третього перетину кордону.

 

 

1. Csorba G. Kiss  — угорський літературознавець, історик культури, професор університету, викладач у низці центральноєвропейських університетів. Співзасновник Угорського демократичного форуму в 1987 році.

2. S.Vincenz: „O s?owie i m?wieniu” [w:] Po stronie pami?ci, Pary? 1965, s. 232.

3. Єжи Чеслав Стемповський (Jerzy Czes?aw Stempowski, 10 грудня 1893, Краків — 4 листопада 1969, Берн) — письменник, літературний критик, перекладач, один із найвизначніших польських есеїстів ХХ століття. Син Станіслава Стемповського (1870 – 1952) – політичного, громадського та наукового діяча, публіциста, перекладача, мемуариста. Дитинство провів у с. Шебутинці Подільської губернії. Вивчав філософію та історію в Ягеллонському університеті (1911 – 1913). Після Другої світової війни, знаходячись в еміграції, активно співпрацював з паризьким часописом «Культура» Єжи Ґедройця (1946 – 1969). Публікував свої твори переважно під псевдонімом Павло Гостовець, рідше: Леон Фуратик та Єжи Ґреґіт (Гостовець – назва потоку і вершини в басейні Білого Черемошу, Фуратик і Ґреґіт – назви вершин в Буковинсько-Покутських Карпатах).

4. Марія Домбро?вська (Maria D?browska, уроджена Марія Шум?ська, 6 жовтня 1889 с. Русово Калиського повіту — 19 травня 1965, Варшава) — польська письменниця, драматург, публіцистка і літературний критик. Багаторічна супутниця Станіслава Стемповського.

5 „Listy Jerzego Stempowskiego do Marii D?browskiej”, do druku poda? Jan Stanis?aw Witkiewicz, Zeszyty Literackie 1986, z. 15, ss. 107–108.

6. T?um. Marek Olsza?ski - Dawne Pokucie i Huculszczyzna w opisach cudzoziemskich podr??nik?w 1795–1939, Warszawa 2001, ss. 213–214.

7. S.Vincenz: Outopos. Zapiski z lat 1938–1944, autograf odczyta? Andrzej Vincenz, tekst z autografem por?wna?, opatrzy? pos?owiem i ilustracjami oraz do druku poda? Jan A. Choroszy, Wroc?aw 1992. ss. 74–76.

8. S.Vincenz: Dialogi z Sowietami, Londyn 1966, Krak?w 1991 (cyt. wg wydania krajowego).

9. Stanis?aw Vincenz, humanista XX wieku, red. Miros?awa O?dakowska-Kuflowa, Lublin 2002, ss. 87–96.

10. Йдеться про маєток угорської родини Кенде.

11. Cz. Mi?osz: przedmowa  do S.Vincenz, Po stronie pami?ci, Pary? 1965, ss. 9

12. Ibidem.

13. Сироїди - міфічні недолюди. Це термін, наведений у глосарії, доданому Вінцензом до «Листів з неба» (2004), надто загальний, щоб зрозуміти суть алюзії, використаної автором. Пйотр Новачинський порівнює розповідь про Сироїдів з «Колгоспом тварин» Орвелла: «Сироїди розводять рабські стада людей, перетворених страхом за своє життя на напівголих, тьмяних, напівтваринних істот. (...) Сироїдам належить майбутнє світу - це спільнота, організована за принципами тоталітарної системи, де існує сліпий культ лідера, одностайність поглядів та націоналізація дітей, щоб запобігти зародженню почуттів» (Мудрість Вінценза, Люблін 2003, с. 15). Описові країни Сироїдів Вінценз присвятив один з розділів «Барвінкового вінка»

14. Це був Адам Мілобендзький, колега Автора з військової кампанії 1920 року, капітан Війська Польського. Ще до Першої світової війни Адам брав участь у конспіративному та легіонерському русі. У міжвоєнний час вони разом виїздили до Чорногори. У розмовах з Вінцензом та Стемповським під час перетину кордону він виступав за повернення до Польщі та за початок підпільної збройної боротьби. Він здійснив цей план, оскільки, як повідомляє М. Олдаковська-Куфель («Станіслав Вінценз: письменник, гуманіст, речник зближення народів. Біографія», Чернівці, Книги – ХХІ, українське видання 2012 року, далі «Біографія»), він, ймовірно, служив зв’язковим між підпільним польським рухом та урядом у вигнанні. У 1943 році його ув’язнили в концтаборі Майданек, а пізніше в Бухенвальді як цивільного мешканця. Тож можна припускати, що його метою була підпільна діяльність серед в’язнів цих таборів. Авторка «Біографії» згадує, що випадково отримала німецький переклад Марка Аврелія зі штампом табору Бухенвальд, ім’ям капітана та його табірним номером. Подальша доля Адама Мілобендзького невідома.

15. I.Vincenzowa: „Rozmowy ze Stanis?awem Vincenzem”, Regiony 1995, nr 1. s. 104.

16. J.Stempowski: Listy, wyb?r i redakcja Barbara Toru?czyk, Warszawa 2000, s. 131.

17. „Wie?ci Polskie” були часописом, що виходив у Будапешті, від 1940 року видавався за підтримки польського еміграційного уряду в Лондоні.

18. J.Stempowski: Zapiski dla zjawy oraz zapiski z podr??y do Delfinatu, prze?o?y? i pos?owiem opatrzy? Jan Zieli?ski, Warszawa 2004, ss. 58–59. Це щоденник Єжи Стемповського, який він вів у 1940 – 1941 роках французькою мовою та присвятив своїй, покійній вже на той час приятельці Людвіці Реттіргер. Ці його записки було випадково знайдено у Швейцарії.

19. У путівнику по Чехословаччині (частина 2. Ziemie S?owackie i Podkarpatoruskie), виданому в Празі в 1930 році, не згадано ані туристичну садибу, ані прикордонний пункт  у Лугах.

20 J.Stempowski: Z Berdyczowa do Rzymu, Pary? 1971, rozdz. „Ksi?gozbi?r przemytnik?w”, s. 99. Przedruk z „Wiadomo?ci” 1948, nr 111.

21. У тій місцевості не було туристичний притулків. Можливо, автор спостерігав пастуші хижі (стаї) на стежці, що веде до вершини Гутина Томнатика і до полонини Бребенескул, позначені на військовій чехословацькій мапі 1 : 200 000, аркуш Rahov-Sighet (Praga 1925).

22. Regiony 1995, nr 1, s. 104 .

23. Inwentarz r?kopis?w Biblioteki Zak?adu Narodowego im. Ossoli?skich we Wroc?awiu. Tom XVI. R?kopisy 17261–17708. Archiwum Stanis?awa Vincenza, red. Wanda Sonnak, Wroc?aw 1998, s. 183.

24.  J.Hersch: „Stanis?aw Vincenz – jego obecno??” [w:] ?wiat Vincenza. Studia o ?yciu i tw?rczo?ci Stanis?awa Vincenza (1888–1971), red. J. A. Choroszy i J. Kolbuszewski, Wroc?aw 1992, s. 37.

25 «Konstanty Aleksander Jele?ski, Stanis?aw Vincenz. Korespondencja», Zeszyty Literackie 1989, nr 4, s. 137.

26 «Kultura» 1972, nr 4, ss. 72–73.

27 Pan Jerzy. ?ladami Niespiesznego Przechodnia. Wspomnienia i szkice o Jerzym Stempowskim, Wyb?r i opracowanie Jerzy Timoszewicz, Warszawa 2005, s. 218.

28 Tam?e, s. 196

29. То був Петро Могорук, батько Марійки Могорук, чия кореспонленція з Вінцензом опублікована в часописі «P?aj» (інформація Кароліни Квєцень від 10. IX. 2007 на основі її інтерв’ю з Марічкою).

30. Цей будинок знаходився в Жабьому Ільці поблизу розходження доріг на Буркут і Ворохту. У ньому мав розміститися музей Гуцульщини, наукова станція, бібліотека, магазин виробів народного мистецтва, помешкання для персоналу і наукових співробітників, готель, тощо. Будинок був мурований, поверховий. Завершенню робіт по створенню музею перешкодив початок війни. Невдовзі після війни будинок був розібраний. Навпроти нього на протилежній стороні дороги знаходилася гражда заможної гуцульської родини Уршеджуків (Уршегів).

31. Власні враження від Гуцульщини Сенешаль описав у формі коментаря до фільму. Французький рукопис зберігається в архіві Станіслава Вінценза у Вроцлаві (sygn. 17570/II).

32. Йдеться про хребет Кострич, який являє собою вододіл між річками Бистрець та Ільця. За Костричем знаходилася хата Вінценза, збудована на присілку «Під Гаджинов» (Скарби) в Бистреці.

33. Фраза пов’язана із словами гуцульської пісеньки: «Закувала зозуленька та з верхівки вишні./Посадили Іваночка в кримінали вічні».

34. Цитата з п’єси Бенджаміна Франкліна Ведекінда – висловлювання невизнаного короля, який не міг довести своїх аргументів. Вінценз пов’язав це речення зі словами гуцульської няні Палагни: «Королем будеш донику!» Цей мотив з’являється у висловлюваннях письменника не менше чотирьох разів між 1953 і 1965 роками (Regions: 1993, № 2, с. 127; 1994, № 1–4, с. 174; 1995, № 2, с. 34; 1998, № 1–3, с. 190). Його також відзначали Крістіан Сенешаль у 1936 році та Юзеф Вільчинський у 1953 році. Значення цих слів, поміщених після речення: «Різдво під знаком вигнання з дому», важко зрозуміти.

35. Про це повідомляє Анджей Станіслав Ковальчик у «?wiat Vincenza», с. 23. Лєна Вінценз померла 11 вересня 1952 року в Лондоні.

36. За словами Гелени Лучинської (Біографія, с. 205), саме цим шляхом кордон перетнув Юліан Тувім, який раніше гостював у будинку в Слободі Рунгурській.

37. Журнал «Дзвін» (раніше – «Жовтень»), 1991, № 11, стор. 144–145.

38. Петро Козланюк (1904, с. Перерив Коломийського повіту – 1965, Київ) – український радянський письменник, публіцист, державний діяч (член КПЗУ, депутат Верховної Ради СРСР 3, 4, 5 скликань, голова виконавчого комітету Львівської обласної ради (1952 – 1954).

39. Іван Ле (1895 – 1978, справжнє ім’я Іван Мойся) – український радянський письменник, автор історичних романів: про С. Наливайка, Б. Хмельницького тощо. Лауреат Шевченківської премії. Член КПРС, причетний до політичних репресій 1940 – 1970 років.

40.  Юрій Яновський (1902 – 1954) – український радянський письменник, поет, сценарист, драматург, військовий кореспондент.

41. Петро Панч (1891 – 1978, справжнє ім’я Петро Панченко) – український радянський письменник. У роки української революції служив в армії УНР, пізніше в Червоній армії.  У 1940- 60-х роках – на керівних посадах у Спілці письменників України. Лауреат Шевченківської премії.

42. Бер Горовіц (17.07.1895, с. Майдан  Богородчанського повіту, нині с. Міжгір’я – 1942, Станиславів) – єврейський письменник, перекладач, художник. Закінчив Станиславівську гімназію в 1914 році. Ветеран Першої світової війни. У повоєнний час вивчав медицину у Віденському університеті. Деякий час мешкав у Кракові, де товаришував з Б. Лепким та В. Стефаником. Перекладав на їдиш твори класиків, зокрема новели В. Стефаника, поему І. Франка «Мойсей», поему «Бітьки і сини» М. Бажана, п’єси С. Цвейга. Загинув від рук нацистів у Станиславові у жовтні 1942 року.

43. Усіх товаришів Вінценза, в’язнів спільної камери, окрім одного, депортували до сталінських таборів (Regiony 1998, № 1–3, с. 200).

44. Йдеться про Марічку Чорниш, сусідку в Бистреці.

45. Гелена Еленяк, у шлюбі Лучинська. Сирота, вихованка Станіслава та Лєни Вінценз. Навчалася в гімназії сестер Урсулинок у Коломиї. Закінчила вчительську семінарію та працювала в школі на Волині. Після початку війни переїхала до Слободи Рунгурської та жила там з Лєною Вінценз. Працювала перекладачкою в Жаб’йому. В Угорщині вийшла заміж за польського оперного співака Лучинського та після війни оселилася в Познані. У червні 1957 року зустрілася з Іреною та Станіславом Вінцензом в Адельбодені (Regiony 1994, № 1, с. 104). В Архіві Національного інституту письменства та в колекції Оссолінських у Вроцлаві зберігається її листування зі Станіславом та Іреною Вінценз (довідковий номер 17631/II, с. 107–126; 17654/II, с. 445–446; 17684/II, 17702, с. 483–486; 17706/II, с. 33–36).

46. Катажина Побяжин народилася в Санкт-Петербурзі. Її мати була росіянкою, а батько - поляком з Литви. Після революції вона оселилася в Польщі. Працювала інструкторкою в Йорданівському саду у Варшаві. Там познайомилася з родиною Вінцензів, яка піклувалася про неї. Початок Другої світової війни застав її в Бистреці. Під час радянської окупації вона працювала асистенткою лікаря в Жабйому. До завершення війни залишалася в Угорщині. Пізніше переїхала до Іспанії. Архів Національного інституту Оссолінських у Вроцлаві зберігає її листування зі Станіславом та Іреною Вінценз (довідковий номер 17615/II, стор. 229–242; 17668/II, стор. 175–204; 17707/II, стор. 21–26 – два листи до Базиля Пшибиловського).

47. Як подає Йоанна Токарська-Бакір («Gazeta Wyborcza», 18 квітня 2003 р., с. 12), це були Мірек та Даніель Ґертнери, яким вдалося уникнути смерті від рук нацистів під час окупації та втекти до Угорщини. Там вони зустріли Вінценза, який оформив для них польські документи. Для цього він зв’язався з Міністерством військових справ, де керівником відповідного відділу був пан Анталл, батько майбутнього прем’єр-міністра. Хоча раніше вони ніколи не зустрічалися, той просто запитав наприкінці розмови: «То як ти хочеш, щоб їх називали?» Вінценз запропонував прізвище Жаба, оскільки юнаки походили із Жаб’його.

48. Regiony 1993, nr 2, s. 127.

49. Regiony 1997, nr 3, s. 119.

50. B.Mamo?: „Stanis?aw Vincenz – pisarz ?adu i nadziei”, Tygodnik Powszechny 1982, nr 43.

51. A.Vincenz: „Par? pyta? do badaczy tw?rczo?ci Stanis?awa Vincenza”, ?wiat Vincenza, Wroc?aw 1992, s. 34.

52. Pos?owie do „Barwinkowego wianka” (Sejny 2005), s. 491.

53. Не відповідає дійсності інформація, подана в публікації „Dawne Pokucie i Huculszczyzna w opisach cudzoziemskich podr??nik?w” (Warszawa 2001, s. 191, przypis 45). Як свідчив Василь Білголовий, Петра Білоголового не було заслано до Сибіру. Це підтверджує лист Марійки Могорук до Станіслава Вінценза від грудня 1965 року, опублікований у часописі «Плай».

54. Хата Білоголових знаходилася вище хати Вінценза. Ірена Вінценз згадувала святкове застілля, яке відбулося влітку 1936 року, під час якого Михайло Процюк грав на трембіті  (Regiony 1995, nr 1, s. 80.)

55. Цей маршрут описаний у часописі „P?aj” № 13, стор. 175–176.

56. Йдеться з певністю про зарості жерепу (сосни гірської). Лист Мирослави Олдаковської-Куфель від 19 IV 2008 року з описом її розмови з Геленою Лучинською.

 

 

 

 

 

 

 

• • Події
    • Міжнародні події
    • Події в Україні
    • Події організації
  • Партнери
  • Публікації
    • Екологічні права
    • Екологічна безпека
    • Зміна клімату
    • Заповідна справа
    • Краєзнавство
    • Туризм
    • Історико-культурна спадщина
    • Зелена енергетика
  • Кампанії

• Логін

  Реєстрація

  Забув пароль

•