Вийшов друком аналітичний огляд, присвячений проблематиці природно-заповідної справи в Україні.
Його автори – а це лідери авторитетних громадських організацій (НЕЦУ, ЕПЛ, «Печеніги, «Екологія і світ») - відзначають, що після нетривалого проміжку часу у 2008 – 2010 роках, коли спостерігався найбільший сплеск у розвитку заповідних територій, у 2011 – 2012 роках розпочався різкий занепад галузі, охарактеризований ними, як «льодовиковий період».
Указом Президента «Про заходи щодо дальшого розвитку заповідної справи в Україні», законом «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» розвиток мережі територій природно-заповідного фонду було визнано одним із основних пріоритетів державної екологічної політики. Заповідна справа виявилася єдиним реально працюючим механізмом охорони природних екосистем, ландшафтів та рідкісних видів тварин та рослин. У 2009–2010 роках в Україні започатковані всеукраїнські громадянські кампанії: «Збережемо українські степи!», «Національним паркам — бути!», «Дністровська екологічна хвиля», до яких приєднались десятки громадських організацій та багато науковців-біологів з різних областей.
В результаті протягом 2008–2010 років було створено ще понад 30 національних природних парків і природних заповідників. Однак діяльність більшості з них поки не налагоджена належним чином, оскільки не відбулось процедури оформлення права на постійне землекористування та винесення їхніх меж у натуру. Крім того, відчутно негативним моментом залишається те, що більшість новостворених національних парків оголошені на менших площах, ніж пропонувалось від початку науковцями. З цієї причини не всі цінні природні території отримали належний охоронний статус.
Питання охорони заповідних територій варто розглядати не лише як державний пріоритет національного рівня, а й як один із пріоритетів європейської інтеграції України. Сьогодні частка ПЗФ складає орієнтовно 7 % від площі території країни, тобто далеко не досягає європейських показників (10–15%) та наукових рекомендацій щодо оптимальної кількості охоронюваних територій. Реальний стан заповідної справи в Україні нині викликає велике занепокоєння, оскільки діяльність у цій сфері суттєво ослабла в останні роки і не є ефективною.
У 2011 році у розвитку заповідної справи розпочався спад. Найбільшим ударом по галузі стало скасування Державної служби заповідної справи, що відбулося у рамках адміністративної реформи, чим майже зруйновано систему заповідної справи як таку та суттєво порушено інституційну пам’ять галузі. Через низький рівень фінансового і матеріально-технічного забезпечення погіршується і без
того незадовільний стан функціонування установ ПЗФ. Повільними темпами встановлюються на місцевості межі територій природно-заповідного фонду. «Зависло» у невизначеності питання із встановленням лімітів на використання природних ресурсів на територіях ПЗФ, оскільки ліквідувано територіальні органи Мінприроди, що мають їх видавати…
Нині заповідну справу очікують кардинальні зміни, передбачити наслідки яких поки що важко. В світлі земельної реформи кількість територій, придатних для розвитку мережі ПЗФ, які залишились у державній власності, катастрофічно скоротилась. Створення нових територій ПЗФ зустрічає спротив на всіх рівнях погодження. Документація багатьох створених ще у радянському минулому об’єктів ПЗФ втрачена. Врешті, оприлюднення в кінці 2012 року публічної кадастрової карти України показало, що недоторканість багатьох територій ПЗФ давно порушена. Справа розвитку заповідної справи по суті стала ініціативою громадських організацій, свідомих науковців та інерцією виконання обов’язку нечисленними держслужбовцями…
З повним текстом аналітичної доповіді можна ознайомитися на інтернет-сторінці ЕПЛ http://epl.org.ua/uploads/media/EPL_17_18_for_web.pdf
