Світ - в пошуках нового Геракла, або - як позбутися гір побутових відходів ?
автор: Олександр Степаненко ЕГО
джерело: Екобюлетень, 2002 рік
Як свідчать давньогрецькі міфи, цар Еліди на ім’я Авгій усе життя несамовито прагнув багатства. Отари його худоби були незліченні. На лихо, Авгій не обтяжував своїх підданих справою чищення стаєнь і ті врешті-решт просто переповнилися. Проблема здавалася безнадійною, аж поки могутній Геракл не відзначився ще й своєю мудрістю: він направив води річки Пенею прямо до стаєнь і таким чином очистив їх усього за один день.
Міфотворець тут дуже точно відзначив три взаємопов’язані риси Авгія: його надзвичайну захланність, безпомічність і здатність залишати по собі гори бруду. Геракла, окрім його надзвичайної сили відрізняли ще й рішучість, мудрість та ... цілковита відсутність прагнення обтяжувати себе всіляким майном.
Багато хто з наших сучасників також живе за примітивною логікою: «чим більше маєш, тим краще». У заручниках психології лихоманкового споживання, бездумної «шопінг-культури» (від англ. shopping - робити закупи) , абсолютно неспівставимої з реальними можливостями Природи, опинилися і окремі люди, і уряди держав, і цивілізації. Небачені досі темпи матеріального виробництва, з одного боку виснажують природні ресурси Землі, з іншого – породжують колосальну масу відходів.
Слід відзначити, що обсяги відходів споживання, до яких власне належать побутові відходи, є значно меншими відповідних їм обсягів відходів виробництва, тобто тих, що утворюються на різних етапах у енергетиці, металургії, хімічній промисловості, деревообробці і т. ін. Останні ж, в свою чергу, поступаються кількістю відходам видобутку корисних копалин.
Підраховано, що кожній тонні побутових відходів відповідає п’ять тонн відходів на стадії виготовлення продукції і двадцять тонн – на стадії вилучення первинних ресурсів з надр. Таким чином, збільшення обсягів побутових відходів є тісно взаємопов’язаним з просто колосальними обсягами відходів виробничої діяльності та гірництва. Спостерігаючи за ростом приміських сміттєзвалищ, завжди пам’ятай, що бачиш лишень верхню частину «айсберга» відходів. І що першопричиною цього явища у першу чергу є не нерозвиненість певних технологій переробки та вторинного використання відходів (хоч, безумовно, і ці речі є важливими), а усе та ж «Авгієва» непереборна жадібність і бажання мати усе більше і більше…
Приблизно до середини 19 століття людство практично не знало проблеми відходів у її теперішній якості. У більшості світових мов навіть цей термін був відсутній. Одну частину органічних відходів поїдала домашня худоба, інша підлягала природному розпаду за участі тварин-некрофагів – тих же хробаків, а також бактерій, сонячного проміння і води. Мінеральні відходи з часом поглинались землею. Утилізацію товарів, що вийшли із вжитку, тоді займалася численна армія лахмітників. Відтак величезних потворних сміттєзвалищ у ті часи просто не могло існувати. Перший у світі сміттєспалювальний завод при звалищі було збудовано у англійському Нотінгемі 1874 року. Згодом такі заводи з’явилися у США, Німеччині, інших розвинених країнах та стали своєрідним символом індустріальної епохи. Чи може - «сміттєвої» ?
У період після 2-ї Світової війни темпи нагромадження твердих побутових відходів (ТПВ) стали просто гвалтовними. На початку 60-х «середній американець» продукував щодня 1 кг. відходів, що у масштабах країни становило 70 млн. тонн щороку. Уже на початку 70-х законодавці США визнали надвиробництво сміття національною проблемою. Сьогодні середньостатистичний янкі викидає більше 2-х кг ТПВ денно, тобто понад 700 кг. на рік, причому цей обсяг щороку зростає на 10%. Американці є «рекордсменами» і у цьому сенсі , хоча від них не набагато відстають мешканці інших індустріальних країн, скажімо, Фінляндії (600 кг. ТПВ щорічно), Бельгії та Японії (340 – 440 кг.) Приблизно 70% від обсягів сміття, що продукують мешканці індустріальних країн, складає упаковка товарів, адже на вимогу маркетологів товар повинен бути щедро і барвисто упакованим – щоб збуджувати у потенційного покупця жадобу оволодіти ним. Найбільшу питому частку серед пакувальних матеріалів, які згодом перетворюються у ТПВ, тут складає папір та комбіновані паперовмісні матеріали (до 40%). В структурі відходів бідних країн Півдня та Сходу продовжує переважати органіка, що зумовлює небезпеку мікробного забруднення довкілля. Обсяги продукування відходів у країнах «другого - третього світу» хоч і не настільки значні , але тут суспільства стикнулися із неспроможністю налагодити ефективні технології їхнього розділення, вивезення, переробки та поховання. Тому смітники у Делі, Каїрі, та й, мабуть, горезвісний «полігон №5» у передмісті Києва Пироговому виглядають не менш «вражаюче», аніж звалища Нью-Йорка.
Маса світового потоку ТПВ становить щорічно близько 2 млрд. тонн, з яких 80% «знешкоджується» шляхом поховання під землею. Це, без сумніву, є геологічним за масштабами явищем. Із сміттям у біосферу щороку потрапляє 85 млн. тонн органічного вуглецю, природне ж надходження цього елемента становить лише 40 млн. тонн. За підрахунками експертів Міжурядової комісії із змін клімату, утворення на сміттєзвалищах метану (одного з компонентів т. зв. «звалищного газу») у середині 90-х досягло 40 млн. тонн на рік, почало домінувати над світовими викидами метану із вугільних шахт. Висновками цієї Комісії звалищний метан занесений до реєстру основних джерел «парникових газів» планети.
Окрім істотного внеску у глобальне потепління, звалищний газ сприяє ще й загорянню як самих звалищ, так і об’єктів поблизу них. Пожежі на звалищах є грізною екологічною небезпекою. В структурі ТПВ на звалищах розвинених країн знаходиться біля 10% полімерних матеріалів. Кожні 10 років кількість синтетичних полімерів подвоюється, вони постійно «збагачуються» відходами, що містять солі важких металів, інші токсичні сполуки. Відтак, при горінні звалищ утворюється та переноситься у повітря величезна кількість не властивих природі отруйних речовин, часто навіть - із невстановленою хімічною будовою та відповідно - непрогнозованими наслідками для здоров’я. Обов’язковими продуктами горіння звалищ є активні канцерогени (ті, що сприяють захворюванню на рак): діоксини, бензпірен та їхні аналоги.
Джерелом небезпечного хімічного та біологічного забруднення довкілля є т. зв. «звалищний фільтрат» – атмосферна волога, насичена токсичними сполуками, патогенними бактеріями та продуктами їхньої житєдіяльності. Усе це може мігрувати у грунтові води – і часто на досить великі глибини та на багатокілометрові відстані від самого об’єкту забруднення. Врешті решт, під сміттєзвалища відчужуються величезні площі земель, які практично неможливо буде ефективно використовувати в майбутньому.
Нарешті, “смітєва епоха”, позначилася лихоманковими темпами виснаження запасів корисних копалин та інших природних ресурсів планети. Тими, хто тут диктує світову моду залишаються країни т.зв. «золотого мільярду» і у першу чергу США. Американці, що складають п’ять процентів населення планети, витрачають третину її ресурсів. І вони продовжують дедалі активніше видобувати, виробляти, споживати і... викидати на смітники.
Невже правим був Нільс Бор, який вважав лавину продукованих людством відходів більш небезпечною, ніж загрозу ядерної катастрофи ?
Усі перераховані ризики та кризові явища спонукали людство до створення цілої господарської галузі, що отримала назву «waste management” – управління відходами. Справа переробки відходів у багатьох країнах виявилася досить прибутковою. Мабуть, зовсім недаремно на початках діяльності багатьох американських сміттєпереробних підприємств “патронат” над ними здійснювала сумнозвісна “Коза Ностра”. На початку 90-х у сфері управління відходами розвинених країн було зайнято понад 300 тис. працівників, які щорічно переробляли 300 млн. тонн промислових та побутових відходів, повертаючи у виробничі цикли 200 млн. тонн і отримуючи чистий загальний прибуток у 30 млрд. доларів. Захід, здається, нарешті починає усвідомлювати, що в умовах виснаження світових сировинних ресурсів украй нераціонально, як і з економічного, так і з екологічного погляду, закопувати у землю готову сировину, придатну для використання.
Лідерами у розвитку ефективних технологій поводження з відходами є країни Західної Європи, а серед них перебуває на першому місці, безумовно, Німеччина. Власне німці на практиці довели, що найдоцільніше іти шляхом повного роздільного збирання відходів. Тобто німецький господар намагається розділити відходи уже у себе вдома, в господарстві: окремо - полімери, окремо - папір та картон, окремо - залізо, окремо - кольорові метали, окремо - скло кольорове, окремо - скло біле, окремо – тканини, окремо - харчові рештки і т. ін. В кожному німецькому місті та містечку налагоджено систему рециклінгу (повернення у господарський оборот) відходів. І ця система успішно працює. Більш того, окрім економії природних та енергетичних ресурсів, вона дає прямі прибутки. Німецька модель поводження з ТПВ запозичена більшістю країн Євросоюзу. Майже не відстають від Німеччини у темпах її впровадження Нідерланди та Австрія. Німецький досвід заслуговує на те, аби бути використаним і в Україні.
І все ж, далеко не в усіх західних країнах ситуацію із накопиченням відходів можна вважати керованою. З країн Єврозони у цьому плані відверто відстають Італія та Іспанія, де системою рециклінгу охоплено усього від 5 до 15% ТПВ. Отже те, що потворних куп сміття немає на вулицях міст, ще зовсім не означає, що основну кількість відходів перероблено та використано повторно, а залишкові та небезпечні відходи надійно поховано. Навіть у США система роздільного збирання відходів практично не розвинена. Все сміття з домашніх господарств та установ збирається у поліетиленові мішки та вивозиться на звалища, яких у країні більше 6 тисяч. Вже тут і практично вручну сотні чорноробів відділяють від поверхні відходів скло, метали та небезпечні предмети. Основна ж частина відходів залишається на звалищах. Колосальні фінансові можливості, необмежений доступ до світових ресурсів та велика територія країни поки що дозволяють США не перейматися рециклінгом, тому ця справа там розвивається більше завдяки альтруїстам із “зеленого” руху, аніж внаслідок державного протекціонізму. За різними даними, супердержава утилізує лише від 13 до 17% власних відходів. Якщо згадати, скільки усього прагне споживати “справжній американець” і те, що левова доля товарів продається там у супермаркетах (тобто є щедро упакованою), можна спрогнозувати, що першими вкриють свою землю шаром сміття саме американці. Якщо не змінять своїх звичок.
Але почнімо з себе. І спробуймо “рівнятися на кращих” у цьому сенсі. Німці також з чогось розпочинали. Ясна річ, такої «сміттєвої вакханалії», яку розвели у своїх містах і селах ми, у них не було ніколи. Але ще наприкінці 80-х років у Німеччині продукувалося 17 млн. тонн побутових відходів щороку, з яких підлягало вторинній переробці менше четвертої частини. Пакувальні матеріали у цій масі складали 12 млн. тонн. На 2001 рік німцям вдалося скоротити масу відходів на 20% і щороку повертати у господарський обіг 5 млн. тонн пакувальної тари ( тобто більше 50%). Враховуючи те, що Німеччина є найуспішнішим у Європі експортером продукції масового вжитку (тобто вивозить за кордон значну частку товарів – потенційних відходів), на сміттєпереробні підприємства стало надходити втричі менше ТПВ.
Окрім властивого німцям педантизму, державної та муніципальної підтримки, успіхові у справі рециклінгу відходів прислужилася Акціонерна компанія «Дуальна система Німеччини». Саме вона взялася впроваджувати на практиці програму ліцензування товарів «Die Grune Punkt” (“Зелена Крапка”). Цю програму розробляли майже 600 різноманітних фірм та організацій, у тому числі громадських, її активно підтримував уряд. Суть програми полягала у продажі підприємцям через структури «Дуальної системи» ліцензій на використання знаку «Зелена Крапка» . Наявність його на упаковці засвідчувало певний стандарт придатності для вторинного використання, якості та нешкідливості для довкілля. Але головне – придбавши ліцензію на цей своєрідний «зелений знак якості» підприємець звільнявся від клопотів, пов’язаних з необхідність прийому та утилізації своєї упаковки. Цей клопіт брала на себе «Дуальна система» та її партнери. Платня за ліцензію визначалася з розрахунку ваги та виду упаковки. За кошти, отримані від продажу ліцензій компанія провела інформаційну кампанію, налагодила діяльність мережі підприємств по переробці відходів, постійно вдосконалює рівень їхньої роботи і забезпечує своє власне існування («система» є неприбутковою організацією). За домовленістю ліцензія на знак «Зелена Крапка» може продаватися й іноземним фірмам, що експортують свою продукцію до Німеччини. Тобто усіх виробників товарів масового вжитку на ринку поставлено перед вибором: або - не використовувати пакувальні матеріали (тоді взагалі нема жодних проблем), або - використовувати пакування і сплачувати за його переробку «Дуальній системі» (за дороге і екологічно шкідливе – багато, за просте – менше), або - переробляти свою використану тару самотужки. За перші 6 років діяльності «Дуальної системи» у неї було інвестовано 6 млрд. марок. 80% від цієї суми було вкладено у інформаційні програми та в діяльність підприємств, які власне і займаються переробкою відходів. Частину з них «Дуальна система» дотує постійно.
Але успіх діяльності компанії, за визнанням самих її експертів, був би неможливий в умовах низької суспільної свідомості. Переважна більшість населення з розумінням поставилися до нововведень у справі рециклінгу відходів. Усі німці сортують сміття вдома, роблять це якісно і – цілком безкоштовно. Лише за вивіз несортованого сміття муніципалітети стягують платню. І лише за прийом використаної електроніки та побутової техніки здавач може розраховувати на невелику компенсацію. Щоправда, штрафи за викидання відходів у непризначених місцях є великими. За викидання токсичних відходів (приміром, акумуляторів, батарей живлення, ртутьвмісних приладів, автопокришок) вони просто вбивчі. Пропагандистські засоби і штрафи змушують власників здавати все небезпечне для довкілля сміття у спеціальні пункти прийому. І все ж, визначальними чинниками успіху Німеччини у налагодженні технології утилізації відходів виявилися висока свідомість людей і грамотна організація справи, а не вульгарно-стереотипний образ «поліцая з нагайкою», без впровадження якого у наше суспільне життя дехто не вбачає майбутнього...
Та як би ретельно не сортували і не переробляли відходи педантичні німці, половина його все ж потрапляє у баки для несортованого сміття і вивозиться на полігони, або сміттєспалювальні заводи. У інших країнах успіхи ще скромніші.
Питання «спалювати чи закопувати неперероблені відходи в землю?» досі породжує дискусію. Різні країни вирішують його по-різному, хоча більшість віддає перевагу похованню відходів у землі. Лідером у розвитку технологій спалювання є Японія. Тут налічується 1900 сміттєспалювальних заводів (ССЗ) та установок для високотемпературного піролізу ТПВ, на які потрапляє 75% сміття (для порівняння, у Німеччині 47 заводів спалюють 30% ТПВ). Японські ССЗ, що обладнані установками для когенерації, попутно із спаленням відходів забезпечують потреби комунального господарства у тепловій та електроенергії. Однак Німеччина, яку ми умовно взяли за приклад для наслідування, схиляється розвитку технологій поховання у землі частки відходів, яку не вдалося відсортувати і використати в якості вторинних ресурсів. За підрахунками їхніх експертів, це коштує дешевше, ніж спалювання: наприклад, у Німеччині на поховання 1т. відходів витрачається 60 дол., тоді як на спалювання – 130. У Британії відповідно 25 і 60, у США – 40 і 60.
Спалювання та піроліз виявились дуже складними технологіями, що передбачають використання каталізаторів, спеціальних режимів горіння, очищення викидів і т.ін. Більш того, воно стає абсолютно нерентабельним після вилучення із загальної маси сміття складників, які активно підтримують горіння: полімерів та органіки. Отже, другим аргументом проти даної технології є незацікавленість у вторинному господарському використанні цих матеріалів.
І все ж головною від’ємною рисою спалювання та піролізу відходів є екологічні ризики при роботі. Останні зазнали особливо жорсткої критики після виявлення їхньої ролі в процесі забруднення довкілля діоксинами. Діоксини відносяться до стійких органічних забруднювачів, що у мікродозах руйнують імунну та гормональну систему людини, викликають злоякісні новоутвори та вроджені вади (окрему публікацію по проблемі діоксинового забруднення можна знайти у «Екобюлетені» № 5 за грудень 2001 року - ред.) Встановлено, що навіть за умови використання найсучасніших технологій спалення та піролізу, навіть при встановленні багаторівневої системи очистки газоподібних продуктів горіння, ССЗ є головними винуватцями зростання концентрацій діоксинів у повітрі. Приміром, у США 53% від усіх викидів діоксинів в атмосферу продукують малі сміттєспалювальні установки при лікарнях. З’ясування цього факту викликало закриття майже тисячі таких агрегатів. Після введення нових, дуже жорстких токсикологічних норм Євросоюзу лише у Голандії довелося закрити 4 з 12-ти ССЗ, а на переобладнання решти витрачено понад 1 млрд. доларів. Така доля чекає тепер більшість ССЗ у країнах Західної Європи. Відносно менш «брудними» порівняно із спалюванням, вважаються технології піролізу, що передбачають газифікацію ТПВ при високих температурах без доступу кисню.
В Україні ще за радянських часів було збудовано 4 ССЗ: у Києві , Харкові, Дніпропетровську та Севастополі. Їхня сумарна проектна потужність становила 1,2 млн. т. на рік, однак останнім часом вони працюють на 10 – 40 % від можливого. Оскільки технологічне обладнання вітчизняних ССЗ морально застаріло та виробило свій ресурс, усі вони є небезпечними джерелами забруднення, у тому числі діоксинового. Крім того, в зв’язку із ростом цін на газ їхня діяльність давно визнана збитковою.
Найголовніше, що усі ССЗ не вирішують за суттю проблеми забруднення – вони просто переводять його в іншу форму та інше середовище. Окрім газоподібних викидів ССЗ продукують величезні кількості токсичних шлаків та попелу (приблизно 30% від початкової маси ТПВ), які також потрібно ховати на спеціалізованих полігонах. До останнього часу в деяких країнах випробовувалися технології використання шлаку ССЗ у будівельній та шляхоремонтній промисловості. Проте все більше країн законодавчо уводить попіл та сміттєшлак до списку небезпечних відходів з відповідними нормами та цінами поховання. Адже дослідженнями у багатьох країнах доведено їх високу екологічну небезпеку, зумовлену наявністю важких металів, бензапірену, діоксинів та ін. На питання щодо використання шлаку та попелу в будівництві однозначно висловився Пол Коннет, американський вчений-еколог, авторитетний дослідник цієї проблеми: «Немає жодних розумних підстав, ані екологічних, ані економічних, для того, аби перетворювати три тонни малотоксичного сміття на тонну високотоксичного попелу».
Сучасна технологія поховання ТПВ у землі передбачає в якості обов’язкових етапів:
- максимально повне розділення сміття із вилученням токсичних відходів та цінної вторинної сировини,
- компостування органічних рештків,
- пресування з метою зменшення об’єму ТПВ,
- відведення та спалення з енергетичною метою “звалищного газу»,
- спорудження водонепроникного екрану під усією поверхнею полігону ТПВ;
- дренаж фільтрату, його відведення та знезараження.
У відповідності до цих вимог Німеччина поставила за мету до 2010 року ліквідувати усі наявні на її території застарілі полігони ТПВ та створення на їхній базі спеціалізованих полігонів з набором усіх перерахованих новацій.
Що ж цікавого у нас ? Лише 52 % населення України охоплено системою видалення відходів, яка до того ж діє вкрай неефективно. Так, жодне з працюючих 650 комунальних підприємств, що займаються санітарним очищенням населених пунктів від ТПВ, поки що не налагодило повноцінної практики їх роздільного збирання. В більшості невеликих міст та абсолютній більшості сіл побутові відходи взагалі не збираються та не вивозяться, що призводить до розростання величезної кількості стихійних смітників, часто наближених до житла, джерел водопостачання, місць відпочинку. В таких місцях лише за приблизною оцінкою знаходиться до 66% усіх ТПВ, що продукуються в Україні, частина з них є токсичними. Офіційно органами санепіднагляду та екобезпеки зареєстровано 770 полігонів ТПВ. Переважна більшість (до 90%) їх функціонує в режимі перевантаження, з порушенням проектних показників та правил безпеки. Отже, наші сміттєзвалища в порівнянні з сучасними підприємствами по переробці відходів, які облаштовують у себе німці, або скандинави – то «дві великі різниці».
Тим часом в Україні кількість ТПВ не дуже відстає від середньоєвропейських «норм» і становить близько 28 – 40 млн. кубометрів, або 10 – 15 млн. тонн щороку. А разом з відходами виробництва кожного року іх накопичується до 1 млрд тонн. У загальній масі побутових відходів, що вивозиться на українські смітники, до 25% становлять харчові рештки, 20% - папір, 10% - метал, 12% - скло. Обсяги вторинного використання відходів постійно скорочуються. Якщо у 1990 році було заготовлено 731 тис. тонн вторинної сировини, то у 1998 – лишень 200 тис. тонн. Підраховано , що з відходами економіка країни щороку втрачає 3,0 млн. тонн макулатури, 550 тис. тонн металів, 770 тис. тонн скла, 660 тис. тонн полімерів... Велику частку цих матеріалів Україна імпортує, маючи в той час власні підприємства, на яких можна було б налагодити вторинну переробку. Але в нас практично немає підприємств західного зразка з комплексною переробкою одразу декількох видів відходів, приміром - із отриманням на вході несортованих відходів, а на виході: металобрухту, подрібненого скла, полімерних гранул, макулатури та готового компосту. В той же час в окремих українських містах навіть у ситуації, коли не налагоджено повноцінний рециклінг відходів, діяльність працюючих у цій сфері фірм дає 10 – 15% рентабельності.
У 1998 році при Міністерстві економіки України було засновано державну компанію «Укртарапереробка», яка мала б діяти за моделлю німецької «Дуальної системи», тобто акумулювати кошти для розгортання мережі підприємств по вторинній переробці пакувальних матеріалів. Компанією подано до Кабінету міністрів Концепцію відповідної державної програми та низку конкретних пропозицій. Проте через неприйняття рядом підприємців, в першу чергу виробниками напоїв, ідеї впровадження нового, як вони вважають, «податку на упаковку і тару», та любіювання ними своїх інтересів, реалізація програми не розпочалася. Натомість інші структури, приміром, Державний комітет з будівництва, архітектури та житлової політики України, в напрямку реалізації останньої, 1999 року, програми, продовжує пошук державних інвестицій на розгортання в Україні мережі нових сміттєспалювальних заводів, тобто на технологію, яка в більшості європейських країн визнана екологічно небезпечною та економічно невигідною. Нічого дивного немає у тому, що західні фірми, яки займалися технологіями спалення сміття і в останні роки змушені згортати свої проекти вдома, намагаються «ощасливити» ними нас. Приміром, шведська «Скандінавіан Герард» вже не перший рік наполегливо нав’язує проект будівництва сміттєспалювального заводу на базі Грибовицького звалища під Львовом.
Сили, здатної протидіяти інерції мислення та відомчій неповороткості, в Україні, як видно, поки що нема. Проблема цивілізованого поводження з відходами, як і багато інших екологічних проблем, продовжують перебувати на маргінесі інтересів влади та усього суспільства. Необхідність радикальних змін у масовій свідомості поки що не відчута навіть «елітою». З відповідного виховання та інформування, скоріш за усе, і необхідно розпочинати. Цікаво, що саме з цього розпочинали навіть суперакуратні німці, і розпочинали, не шкодуючи коштів. На навчальні та виховні програми у дитячих садках, навчальних закладах, у ЗМІ, муніципальних органах влади було витрачено більше половини коштів, первинно накопичених «Дуальною системою» в процесі продажу ліцензій «Зелена крапка». Результатом цієї інформаційно-виховної кампанії і стало те, що більшість населення країни «підхопила» ідею і активно сприяла її реалізації. Зовсім не виключено, що й пересічний українець вже втомився від сумних реалій життя у «сміттєву епоху», і не буде пасивним спостерігачем, або противником відповідних новацій... Для цього потрібно небагато - прийняти для себе самого нехитрі правила для щоденного вжитку : «я не хочу залишати по собі купи відходів», «я не купую сміття», «усе, що мені не потрібне, ще може бути кимось використане» і т. ін.
Що ж конкретно може зробити кожен із нас уже сьогодні ?
Мабуть, просто – відкоригувати свої звички, які стають дедалі небезпечнішими для нас же самих. Якщо зрозуміло, що у вигляді супермаркетів маємо яскравий зразок горезвісної “shopping–culture”, у вигляді надмірного використання пакувальних матеріалів, а також - технологію додаткової хімізації харчових продуктів, то чи не варто просто віддати перевагу закупам на ринку, або у маленьких крамницях? На ринку Ви купите продукти просто “на вагу”, а в супермаркеті - у токсичній стиропіановій (зі зпіненого полістиролу) упаковці, яка розкладатиметься у довкіллі 500 (!!!) років... Ще - просто не ходити до кав’ярень, барів, кафе, де використовують інший екологічний нонсенс - одноразові пластикові тарілки, виделки, стаканчики. Ще - намагатись уникати пластикової, алюмінієвої, комбінованої картонно-пластикової тари (відомі Вам пакети “тетра-пак”), віддаючи перевагу паперовій та скляній. Тобто, якщо йдеться про напої, їх краще придбати у скляній пляшці (не у ПЕТ, або – ще гірше – у алюмінієвій бляшанці), і саму пляшку здати для повторного використання. Що стосується алюмінієвої одноразової тари, то вона визнана найменш екологічною і навіть заборонена у деяких країнах, приміром у Данії. Справа у тому, що виплавка алюмінію є чи не найбільш енергомісткою з усіх відомих технологій. Для порівняння: для виробництва скла споживається у 15 разів менше енергії. Видобуток алюмінієвих руд, бокситів та латеритів, викликає масштабну деградацію довкілля. І останнє – зберігання напоїв у алюмінієвих бляшанках є небажаним з гігієнічних міркувань.
Далі – варто ходити до крамниці із власною, для багаторазового використання, сумкою, кошиком, пакетом. Краще – паперовим, бавовняним, з іншого природного матеріалу, а не пластиковим. Кожен поліетиленовий пакет, або пляшка може бути використаний повторно – а різноманітність хитромудрих варіантів “другого життя” для будь-якої на перший погляд непотрібній речі демонструє та ж російська телепередача “Очумелые ручки», яку , до речі можна цілком вважати екологічною за духом.
Важливо зрозуміти, що не існує ідеальної, нешкідливої для довкілля технології знищення побутових відходів, відтак необхідно намагатися продукувати їх якомога у менших кількостях і використовувати повторно - якнайширше. Цивілізованість означає також – відмовитись від надмірного споживання взагалі. І лише на перший погляд така відмова виглядає жертовним кроком.
Автор «Уолдена» Генрі Торо мабуть таки мав рацію, стверджуючи, що «Багатство людини вимірюється пропорційно тим речам, від яких вона може відмовитися». Цікава думка, чи не так?
На фасаді однієї з старих львівських кам’яниць, здається, викарбувано щось подібне до того: «Той мудрець, хто живе без жадань. Хто убогий – захланник».
Словом, поводження з відходами повинно стати справді достойним звання “Homo sapiens”а - «людини розумної». Для цього мусять сформуватися нові елементи свідомості, нові звички, нові, і зовсім необтяжливі, норми поведінки.
Відходів, сміття, «усякого непотребу» просто не повинно бути, як не було їх до 19 століття. Усе повинно перероблятися, знаходити вторинне використання, підлягати біологічному розпадові, включатися у обмін на основі природних циклів Землі. Людство, яке спромоглося на польоти до космосу, створило надскладні інформаційні технології, цілком в стані розв’язати й проблему відходів. Тобто, існує той могутній потенціал Геракла, здатний очистити нові всесвітні «Авгієві стайні». Проблема у тому, що його увага поки що орієнтована в інший бік.
