Тур „Чортків – Добродзень”: міст порозуміння та партнерства
автор: Олександр Степаненко
Перша зупинка – у Бережанах, котрі того тихого недільного ранку ще додивлялися сни. Пройшлися довкола Замку Сенявських. Нині мало що нагадує часи, коли тут гостювали: і Петро І, Іван Мазепа, і хто лише не гостював… Але якісь таки роботи по облаштуванню замку ведуться, хоч і надто повільно. Полатали дахівку й на Вірменській Церкві… А от до Сінагоги XVI століття cхоже, нікому діла нема, пропри те, що Бережанський державний історико-архітектурний заповідник існує вже 12 років. З усього видно, що на історія цієї землі все ще ділиться на «свою» і «чужу»
Трохи поблукавши мальовничими теренами майбутнього національного парку «Бережанське Горбогір’я», прибули до історичних Поморян. Від картин непоправної вже руйнації Поморянського замку стало трохи моторошно… Таке враження, що рік – два – і про можливість його відновлення можна буде забути
Але старезні липи та ясени у навколишньому парку (пам’ятає якщо не Яна Собеського, то Прушинських та Потоцьких – вже точно) величчю та красою просто таки приголомшували. Дерева, вони - як видно - більш стійкі проти дикого недбальства, аніж замки та палаци…
У Золочеві лише зазирнули за стіни замку – палацовий дах під євро-черепицею не створював враження «справжнього». Хоч і цікаво було на які потреби було тут використано кошти Фонду Лянцкороських, товариство не наполягало на екскурсії та й варто було поспішати.
З самого початку подорожі нам щастило з людьми. У Підгірцях безкорисливими та зацікавленими гідами були двоє молодих співробітників Національного природного парку «Північне Поділля» та наш давній колега – професор Олександр Кагало з Інституту екології Карпат. У цій напрочуд цікавій компанії оглянули: ландшафти Вороняків, надзвичайно колоритний Підгорецький замок, залишки парку, що його оточує, величний костел Святого Йосипа. Хоч Александр Олександрович і обізвав його «зразком бароково-класичної еклектики», але костел таки вартий уваги :)
Під вечір побували на витоках Бугу, що у сельці Верхобуж. Переконалися на власні очі, що річка та, названа у давнину Богом, вже від самого свого джерела сповнена просто таки неймовірної сили.
Заночували під стінами Василіянського монастиря у Підгірцях, серед пагорбів давньоруського городища Пліснесько, згаданому ще у в «Слові о полку Ігоревім». Розкішна природа тут вже давно й дбайливо поховала: і рештки стародавнього міста, і сліди Батиєвих руйнувань, і могили останньої війни. Була й вечірня ватра, і спільний концерт птахів та цвіркунів, і снуванням зірок та кажанів на головами, і ідилічне «молоко та сіно»… День таки був сповненим багатьох позитивних вражень. Привиди князя Олега, княгині Ольги та княжни Олени вночі не турбували :)
17 червня, Буськ. У давньому містечку на Бузі одразу по приїзді потрапили під доброзичливу опіку абсолютно незнайомої нам пані Олени, котра показала усі тутешні пам’ятки, і показала б ще – якби їх було більше. Як для невеликого містечка їх виявилося доволі багато: дивом збереглися дві дерев’яні церкви (Онуфріївська XVII та Святої Параскеви – початку XVIII ст.), сінагога (хоч і перетворена у житловий будинок), кіркут - один з найстаріших у Галичині.
Чи не тому, що цілком матеріальний янгол-охоронець Буська стоїть у вишині над містечком?
Лише от на палац Бадені його опіка чомусь не поширилася ….
Прегарна Жовква тихо мліла у післяполуденних променях. Ринковий майдан був майже безлюдним. Лише зі сторони греко-католицької базиліки долинав шум роботи.
З гідом знову пощастило – у міському ландшафті нас миттєво зорієнтувала мила фея, котра працює у державному історико-архітектурному заповіднику….
Церква Серця Христового і ззовні була дуже показна, а в інтер’єрі вразила стінописом пензля Ю. Буцманюка. Костел Святого Лаврентія (XVII ст.) виявився навдивовижу розкішним. Інтер’єр - суцільно у мармурі усіх мислимих кольорів. Білокам’яні портали чимось нагадують язловецькі. Цікаво, що і тут, і у Церкві Серця Христового реставрацією була зайнята чимала група студентів Варшавської академії мистецтв. Це вони стукали долотами та гуділи «болгарками», так що чути було аж на Ринку…
18 червня Вранці перетнули кордон. Перша зупинка на польській території була у Белжеці. Історичний вокзал - сюди у 1942 році прибували з цілої Галичини товарні вагони з людьми, яких за кілька годин вводили до газових камер. Нині жваво іде вивантаження з залізничних платформ колод лісу, що прибули – звісно ж, з України.
Неподалік вокзалу - Місце Пам’яті на території колишнього табору смерті. Того ранку ми були єдиними відвідувачами меморіалу. А можливо – й першими гостями з Чорткова, котрі прибули сюди від 42-го? У експозиції знайшли згадку про два транспорти з чортківськими євреями, котрі прибули люди у серпні та у жовтні 1942-го.
Отакий от напис на стіні меморіалу…
Залізничні рейки на меморіальній рампі – остання дорога для шестисот тисяч життів, котрі обірвалися тут.
Пішов дощ …........
До Добродзеня треба було дістатися до вечора. Тому – поспішали. Ряшів, Тарнов, Краків - просто промайнули за вікном.
Колеги зустрічали нас з дороги під міською ратушею у Добродзені - патетичною промовою і обіймами. Тут нехай вже промовляє міміка та пантоміма….
Набалакавшись, спрямували на нічліг у приватній сільскій садибі „Ранчо Таміза”. Попри екзотичну назву все тут зберігає традиційний колорит стагого шльонського фільварку: родинний затишок, спокій, добротні будівлі німецького зразка, під старою дахівкою, всередині інкрустовані деревом. Довкола - луки, поля та ліси. Усі складові натурального господарства: і кури, і свині, і коні, і грядки, і квітники, і теплиці... Відповідно – мінімум відходів.
Але „родзинкою” садиби є безперечно конюшня. Тут туристи мають змогу і спостерігати усю роботу у кінному господарстві, і навчитися доглядати за тваринами, і звісно – покататися верхи у супроводі інструктора. Для дітей – поні, для початківців – гуцульська конячка, для амбітних вершників – стрункі скакуни...
19 червня. Ранок розпочався прийомом у Бургомістра, пані Ружи Козьлік. Ознайомилися з тутешніми реаліями місцевого самоврядування.
Цікаво, що нині більшість у раді гміни здобула німецька політична партія. Натомість усі ставляться до цього спокійно: і корінні шльонзаки, і німці, і поляки...
Далі була надзвичайно цікава вело-екскурсія містечком та його околицями у супроводі Павла Мрожека, місцевого краєзнавця, автора вражаючої ілюстрованої монографії „Портрети сіл землі Добродзенської”. Були приємно здивовані тим, що краєзнавчий музей у Добродзені не фінансується з місцевого бюджету. Невелика, але надзвичайно містка та якісна експозиція створена на громадських засадах під керівництвом пана Мрожека.
Оглянули: краєзнавчий музей, місцевий парк, дерев’яний костел св. Валентина XVII століття, історичні цвинтарі: лютеранський та єврейський, комплекс очисних споруд інформаційно-бізнесовий центр „Добротека” і багато іншого.
Очисні споруди працюють, обслуговує їх ОДНА людина. Диво дивне: на самому об’єкті не відчувається жодного неприємного запаху, вода що повертається у річку абсолютно прозора. Схоже, що очистка тут справді іде до вуглекислого газу і води...
Що впадає в око – німецька охайність: і у містечку, і у передмістях, і у селі. Деревяні костели, вкриті гонтою, з віковими деревами поруч, які ні в кого рука не піднімаєтсья рубати.
Євреїв у нинішньому Добродзені не залишилося, але кіркут доглядає дбайлива рука.
А от що являє собою та „Добротека” не знали – не гадали. Виявилося, що то фантастичних розмірів інформаційних центр, де можна взнати УСЕ про Добродзень: від доісторичних часів, до його сучасних бізнес-новин. „Добротеку” було збудовано на кошти флагмана меблевої промисловості Польщі, приватного підприємства „Клер”. Його виробництва розміщені й у Добродзені. Саме „Клер” є головним донором надходжень до місцевих бюджетів. Але окрім нього у містечку працює біля 50 дрібних меблевих цехів, абсолютно не пов’язаних з „Клером” технологічно. Саме їхня багаторічна праця породила відоме нам гасло: „Добродзень столярством стоїть”.
Запитали господарів: „Як малому бізнесу вдається конкурувати з „Клером?!” Довідалися, що усі підприємства орієнтуються на власного споживача: якщо поляки купують переважно недорогі меблі дрібних „непрестижних” виробників, котрі абсолютно не поступаються якістю розрекламованими фірмовим брендам, то головними покупцями продукції „Клера” є ... „тлусті коти” з Росії та України.
Бюджет маленького Добродзеня доволі таки самодостатній. Але в останнім часом вагомим додатком до нього є гранти Євросоюзу. Один з таких грантів рік тому було спрямовано на ремонт та реконструкцію історичного парку у центрі містечка. Другий – на спорудження очисних споруд за американським проектом. Наступний спрямовується на реконструкцію каналізаційної мережі, яку буде розділено на відведення комунальних стоків та дощових вод.
До слова, великі стенди, на яких розміщено інформацію про гранти ЄС, бачили чи не у кожній гміні. Отже, Унія вже нині реально працює на користь польської економіки та соціальної сфери. Використання тих коштів прозоре, спрямоване на пріоритетні напрямки: водопостачання, водовідведення, енергетична реабілітація соціальних будівель, реконструкція історичних об’єктів...
20 червня. День пройшов під знаком водному туризму. Розпочали його сплавом на човнах по річці Мала Панев. За чотири години швидкого сплаву не побачили ЖОДНОЇ порушеної ділянки берегу річки: жодної оранки, жодної суцільної вирубки, жодної ГЕС, жодної будівлі, жодного звалища сміття! Це при тому, що ліси, котрі оточують річку не є заповідними. Це звичайні собі державні ліси. Схоже на те, що Польща не знає такого явища, як „суцільні рубки головного користування”, котрі є надбанням виключно радянської школи лісівництва
Звісно, згадували, пливучи Паневою, наш прекрасний, багатостраждальний Серет.
Того дня були ще й на Туравському озері...
21 червня - день був музейним: відвідали „Музей Хліба” у містечку Битомь та музей „Історична копальня срібла” у Тарновських Горах. Втішило те, наскільки багато шкільної дітвори у ті дні було на екскурсіях...
22-го, у День Літнього Сонцестояння, була подорож до Кракова, що саме чепурився перед Ніччю на Івана Купала.
А ввечері – вже у у Добродзені - відкривався Фестиваль мистецтв національних меншин „Джерело”.
Попри блиск майстерності двох колективів, котрі виступали у фестивальній програмі – ансамблю танцю „Слов’янки” з Кракова та інструментального гурту „Волоші” - пораділи з того, що багато хто згадував із вдячністю колишні виступи на цій сцені чортківських танцюристів, та передавав їм вітання...
А вранці п’ятого дня попрощалися з господарями і вирушили у зворотню дорогу... Зупинилися у Вадовіце – родинному місті Папи Івана Павла ІІ. Чули про тутешній цвинтар на місті табору для інтернованих українських січових стрільців, але шукати його не було часу.
Заклічин – одне з родинних містечок Лянцкоронських. Ратуша чимось нагадує колишню заліщицьку.
Ціла вулиця із затишними дерев’яними будинками, так подібними до подільських.
Кальварія Зебжидовська. Розкішний сакрум на розкішному ландшафті. На околиці кальварії - відгомін І-ї світової, цвинтар вояків австрійського війська, католиків та мусульман.
Під Перемишлем потрапили до куточка України – гостини у екологістки Катерини Борисенко та її чоловіка, також екологіста, польського, але все одно рідного – Радека. Лише от за балачками не здогадалися зробити фото на згадку....
Вранці, перетнувши мальовничі праліси на стрімкому Перемишлянському узгір’ї, кілька разів зупинялися у пошуках слідів колишніх бойківських сіл. Біля інформаційного стенда на місці зниклого села Ямна Дольна, натрапили на місце, де вочевидь колись стояла церква. Ані фундаментів, ані хрестів. Старезні липи по периметру – усе, що від неї залишилося. Липи, вони більш стійкі проти ненависті, аніж дерев’яні церкви. Спитати не було в кого – тут досі ніхто не живе.
Кальварія Пацлавська чимось нагадує наші греко-католицькі монастирі: розкішний пагорбовий ландшафт (в складі природного резервату) вже не подавляється тут нестримною помпезністю сакральних будівель. Теплий дощ та несподіване відкриття того факту, що у Кальварії свого часу служив Максиміліан Кольбе, додають особливо теплої аури цьому ранкові.
Всупереч очікуванню по мірі заглиблення у бещадський «bloodland» антиукраїнських настроїв не відчули, скоріше навпаки. У селах Ружновіця та Бінарова бачили два прегарних дерев’яних костели ХVII, відновлені у автентичному вигляді після недавніх пожеж та паводків.
У Бінаровій інтер’єр храму ХVI століття виглядає, як суцільна ілюстрована Біблія, писана ще латиною. Після того, як повідомляємо місцевому гіду, що «jestesmi turystami z Ukrainy», абсолютно не помічаємо зміни традиційного для провінції гостинного ставлення та готовності продовжувати спілкування. Після м’якої відмови придбати церковні сувеніри – також. Що й казати, з гідами нам щастило: і в Україні, і в Польщі.
Лесько. Колоритне історичне містечко під самими п’ятами Бещад. Поза сумнівом – замкова гора, хоча слідів замку не зауважили. Костел з 1530 року у розпалі реставраційних робіт - за все оті ж нав’язливі кошти грантів ЄС. Давній кіркут на огородженому пагорбі – сторож охоче шукає ключі від брами і обіцяє сьогодні ж підкосити траву - навіть переконавшись, що сива борода гостя ще не означає, що гість той з Палестини. Оборонна синагога ХVII століття, збудована вигнанцями-сефардами із тої самої Західної Європи, як так терпляче нині вчить нас толерантності. Направду гарна, але гранту на винищення бузинових кущів, що обіймають її контрфорси з півночі, все ще чекає. Поки що кошти на її реставрацію збирають організатори вернісажу графіки. Втім збирають не те, що надто активно – спочатку дозволяють вам зробити кілька фото у інтер’єрі, а тоді вже звертають увагу на те, що вхід платний.
Пам’ятник радянським солдатам-визволителям відверто не у пошані у нинішніх мешканці Леська, але вони поставили вельми оригінальний пам’ятник Книзі і це вселяє добрі надії.
Соліна. Сіяюче під Сонцем штучне озеро у Бещадах. Доволі багато відпочинкових баз довкола. Може й надто багато. Втім майже порожньо на пляжі. Яхти на приколі. Але попри недавні зливи, вода чиста і тепла. Адже на довколишніх горбах - непорушені ліси, тягнуться аж до обрію. Півгодини плавання майже цілком знімає симптомокомплекс втоми від костелів та цвинтарів, що накопичився у товариства за останній день. Якщо усі штучні озера у польських Карпатах виглядають так, як Солінське, то з ними ще можна миритися…
Останнє провінційне містечко на польському Надсянні – Устшики Дольні. А десь там у серці Бещад залишилися Устшики Горні (пригадали – у нас на Черемоші також є Устерики Дольні та Горішні).
Зовсім НЕПОМІТНИЙ клаптик шляху – і ми в Україні. Наступний клаптик дороги Хирів – Самбір вже неодмінно змусить вас ПОМІТИТИ те, що ви вже вдома.
А все інше – як і по той бік кордону: квітучі липи, лелечі гнізда на стовпах, каплички при дорозі, назви сіл… Все це красномовно свідчить - цей край був колись нашою спільною вітчизною
