На шляхах мандрів Docudays UA Тернопільщиною кінострічку Жори Папояна «Пором пливе» можна було помітити п’ять разів. Що не дивно – адже фільм створено у наших краях, на Теплому Поділлі, у містечку Заліщиках. Вже через це крайова спільнота Мандрівного відчуває до нього певний сентимент. Але фільм справді чудовий – і в сенсі режисерської роботи, і операторської. Відчувається, що знімальна група і режисер прагнули сягнути досконалості. А головне – робота виконана з любов’ю та емпатією до краю та його мешканців. З вірою, що вистоїмо разом у цей трагічний час. Що життя триватиме – попри все...

Теплим виявився перегляд стрічки 4 листопада у затишній залі Тернопільської обласної бібліотеки для дітей, куди забігли старшокласники академічного ліцею «Українська гімназія» імені Франка – ліцей знаходиться просто поруч, на вулиці Коперника, вікна у вікна з бібліотекою. Було помітно, що подія зворушила - як ліцеїстів, так і працівників бібліотеки – тим більше, що на тернопільську прем’єру стрічки приїхав зі столиці сам режисер! І що він виявився майже ровесником ліцеїстів! )

А вже 10 листопада відбувся довгоочікуваний для усіх причетних перегляд стрічки у самих Заліщиках, у залі обласного госпіталя інвалідів війни. Радіємо, що змогли завітати на цю подію: і Жора Папоян, і головний персонаж фільму – вчитель місцевої музичної школи Назарій Матійчук. Що відвідати її змогли наші захисники, які проходять лікування та реабілітацію в Заліщицькому госпіталі, їхні лікарі та медичні сестри, а також усі зацікавлені заліщани...


Для тих, хто не зміг подивитися стрічку у Тернополі та Заліщиках, програмою було передбачено ще й перегляд «Порому» в останній день наших мандрів, 13 листопада.
Фільм знімався у непростий для усіх нас час - коли мало не щотижня через Заліщики прямують скорботні кортежі, які привозять на щиті тіла загиблих захисників України. Та, попри все жахіття цієї війни, життя триває: навесні схили каньйону розквітають, діти народжуються, зростають і йдуть до школи, «лири не мовчать», музика звучить - то жалобно, то життєстверджуюче. Дністер пливе, як століття тому, життя у місті відроджується раз-по-раз після потрясінь. І пором єднає береги Ріки, буковинський та подільський. Єднає Береги – в буквальному і символічному сенсах.
Робота Жори Папояна є своєрідним свідченням того, що ми живемо у великій і різноманітній країні, біля Великої Ріки європейської культури. Режисер вірменського походження, народжений в Маріуполі, проживаючи у Києві, знімає фільм про подільське містечко Заліщики. Фільм дає можливість відчути, що попри усі наші регіональні та історичні відмінності, ми об’єднані ціннісними зв’язками, приналежністю до однієї цивілізації – незалежно від того, якого ми етнічного племені, віросповідання, якою мовою розмовляємо, яких політичних поглядів дотримуємося.
На роботу авторської групи можна подивитися і як на своєрідний зразок комеморації. Адже фільм присвячений нашим захисникам, котрі повернулися «на щиті». Ми не бачимо їхніх облич, практично нічого не знаємо про них. Їхні імена в останніх кадрах мало що нам говорять, не додають пам’яті. Але фільм окреслює сенс того, за що вони віддали життя: «за браття свої», за спільне майбутнє в мирній країні і об’єднаній Європі, за те, щоб життя на цій землі перетривало чорну смугу історії.
В останні години свого візиту до Заліщиків, під вечір вже, ми піднялися на панорамний майданчик у заліщицькому «верхньому парку». До слова, десь поруч з цим місцем був історичний єврейський цвинтар, якого не стало після Другої світової... З цього пункту розкривається неозорий краєвид на долину Дністра, на залізничний міст, що з’єднує Буковину та Поділля.

І побачили з висоти каньону той самий заліщицький пором, який щойно відплив від берега. Ця ПРОСТА КОНСТРУКЦІЯ була випробувана століттями. Вона виявлялася життєзатною і перед стихією паводків, і перед воєнними руйнуваннями – коли мости, СКЛАДНІ КОНСТРУКЦІЇ, не витримували ударів. Тож вона спроможна працювати в критичних обставинах. Але Світ у ХХІ столітті дуже складний: у війні, у мирі, у технічному прогресі, у змаганні демократії з авторитаризмом... Він вимагає від нас багатьох СКЛАДНИХ КОНСТРУКЦІЙ: знань, мудрості, вмінь, працьовитості, солідарності у діях, усвідомлення великого розмаїття культур, знання багатьох іноземних мов. І поряд з тим є ще одна універсальна мова – мова прав людини, мова людської гідності. Чи базуєтсья вона на ПРОСТИХ КОНСТРУКЦІЯХ ? Важко стверджувати щось однозначно. Але очевидно одне - без засвоєння цієї мови ми будемо чужими і незрозумілими – в європейському світі.
Тимчасом сутеніло. Пором дістався протилежного берега, постояв там кілька хвилин, а невдовзі повернувся до пристані у рідних Заліщиках. Маємо надію, що і ми переживемо цю тривожну зиму і ще сюди повернемося.