Тягар просвітництва та порозуміння - пам’яті отця Софрона Витвицького
автор: Олександр Степаненко
Майже непоміченим минулося цьогоріч 200-річчя від народження отця Софрона Витвицького - просвітителя Гуцульщини, піонера краєзнавства та туризму на Чорногорі, особистості вельми заслуженої перед карпатським краєм. Він згадується Станіславом Вінцензом на сторінках його епічної тетралогії "На високій полонині".
Отже, Софрон Витвицький гербу Сас (1819 - 1879), душпастир, етнограф, письменник, громадський та політичний діяч, просвітитель, організатор краєзнавчого туризму на Чорногорі, речник міжнаціональної злагоди у Галичині, який впродовж чверті століття служив парохом церкви Святої Трійці у Жаб’ю-Ільцях. Тут його гостями були Михайло Драгоманов, Юрій Федькович, Оскар Кольберг, Максиміліан Сила-Новицький та інші відомі особистості.
Перші спроби громадської діяльності молодого греко-католицького священика Витвицького не виявилися вдалими. У пору "Весни народів" 1848 року він був прихильником демократичних перетворень. Його політичні симпатії схилялися до "Руського собору", тож після поразки повстання у Львові це викликало засудження церковної святоюрської адміністрації, серед якої на той час домінували москвофільські настрої.
У 1861 році, на перших виборах до Галицького крайового Сейму, його обирають послом (депутатом) від округу Косів по курії малої земельної власності. На початку каденції Витвицький декларує власну політичну позицію у брошурі-памфлеті під заголовком "До згоди! Браття, до згоди!". Однак у Сеймі він опинився у тій невеликій групі депутатів, котрі окреслювали власну ідентичність формулою gente ruthenus natione polonus та прагнули компромісу між польським та українським політичними таборами. Ці люди відчували неминучість спільного програшу в ситуації, коли суперечності братимуть гору над прагненням до співпраці, але змінити її не мали можливості. Тому Софрон Витвицький вже після першої сеймової сесії добровільно складає мандат депутата.
Так само не мали великого успіху його літературні вправи. Критика зустрічала їх неприхильно і нам навіть не відомо, чи побачила хоч раз сцену його п’єса з красномовною назвою "Два голуби воду пили, а два колотили". Хоча не виключено, що вони все ще чекають свого часу і зацікавленого режисера - адже досі усі його драматичні твори збережено в Науковій бібліотеці імені В. Стефаника у Львові.
А от вже як етнограф, фольклорист, історик та географ він залишив по собі помітний слід. Його дослідження "Історичний нарис про гуцулів" (Rys historyczny o Huculach), що вийшло друком у 1863 році, вважалося першою фундаментальною краєзнавчою працею про Гуцульщину. Врешті-решт, через 130 років після першого видання, його було перекладено на українську, щоправда із значними цензурними вилученнями...
Нарешті, Софрон Витвицький був одним із засновників першої у Східних Карпатах громадської організації, якій належало опікуватися розвитком краєзнавства та туризму на Чорногорі. Власне початки активного чорногірського туризму можна простежити від другої половини ХІХ століття, коли Товариство Татранське з правлінням у Кракові, створює тут свою виконавчу комісію.
У листах Софрона Витвицького до віце-президента Товариства, професора Ягелонського університету, Максиміліана Сили-Новицького, датованих жовтнем 1875 року, йдеться про вибір місця майбутнього притулку для туристів, які відвідують Чорногору. Витвицький пише: «Таким місцем є осада Бистрець, що безпосередньо дотикається чорногірської вершини Погане Місце висотою 6336 футів. Це поселення з Жаб’їм та Ільцею входить до гміни Криворівня - яка належить пану Станіславу Пшибиловському».
Далі він подає два варіанти. Перший - можна купити хату в гуцула з Бистреця Онуфрія Тунюка, званого Чуфро. Другий - купити у нього чи у його сусіда Прокопа потрібну земельну ділянку і на ній побудувати притулок. У цьому другому випадку подарував би матеріал для будівлі Станіслав Пшибиловський - бо «він молодий, але прогресивний шляхтич», «незаможній справді, але гідний чоловік». Витвицький також додає, щоб безпосередню опіку над за притулком також бажано довірити Пшибиловському.
Вже у одному з листів від листопада 1875 року отець Софрон з радістю повідомляє, що Станіслав Пшибиловський добровільно та урочисто заявив про будівництво на власній полоніні Кедровата поруч з Чорним потоком туристичного притулку, «для якого він надає не тільки необхідну землю, але й дерево та усі будівельні матеріали - відповідно до місцевої ціни на землю та матеріал, ця пожертва реально коштує тисяч золотих ринських».
Рішення про будівництво притулку та акт дарування земельної ділянки були підтверджені Виконавчою комісією Товариства Татранського в складі Софрона Витвицького, Станіслава Пшибиловського та Яна Грегоровичана на її зборах у Криворівні 13 грудня 1875 року: «Збудувати притулок на долішній частині полонини Кедровата поруч з клявзою пана Пшибиловського». Вже у березні Пшибиловський повідомляв, що деревина для будівництва зрубана і звезена до ділянки. Будівельні роботи розпочалося навесні 1876 року, але невідомо,чи вдалося їх завершити...
Другий притулок Товариства Татранського постав уже1878 року на високій полонині Гаджина, в будинку та на землі тодішнього війта Жаб’я Івана Попівчука Дмитрика. Той передав власну нерухомість для потреб Товариства Татранського на десятирічний термін. Цей притулок у документах Товариства носив ім’я Яна Грегоровича.
Отець Витвицький згадується у Вінцензівській тетралогії - зокрема у розділі "Стара весна" тому "Листи з неба", хоча не під своїм повним іменем, а лише як "отець Софрон" або "парох з Ільців". Скоріш за все власне уявлення про нього письменник сформував на основі розповідей вже згаданого тут дідуся Станіслава Пшибиловського. Згадані у "Старій весні" події відносяться орієнтовно до 1870 року. Тут в описаній розмові з парохом Криворівні отцем Йосифом Бурачинським Вінценз представляє отця Витвицького так: "Отець Софрон, колекціонер і дослідник, посміхався з погордою знавця. Роками він не тільки збирав гірські рослини, але у своїй товстій книзі записів занотовував усе те, що роками чув про звичаї та вірування людей. І з тих записів пізніше видав книгу "Нарис про гуцулів".
У цьому літературному епізоді отцеві Бурачинському відведена роль захисника архаїчних гуцульських вірувань, а "парох з Ільців" до певної міри виступає його опонентом, представляючи раціональність мислення і певне неприйняття людських забобонів. Автор його вустами виголошує осуд народній забобонності: "Їм властива віра у всюдисущість чорта, тому вони й від нас чекають чудес, але насправді чародійства, бо не хочуть на волосину відпустити свої забобони. Якби чорт був справді таким невіддільним від святої віри, він би записав себе до Святої Трійці - четвертим".
Втім усвідомлення важливості власної просвітницької місії не дозволяло йому дистанціюватися від своїх неписьменних парафіян: "Але ми не повинні відступатися, це наш обов’язок і це наша доля - їх просвіщати, християнізувати. Я написав для них різдвяну коляду не так давно - правдиву, християнську, в надії, що колись хтось із них вивчить".
І отець Софрон прочитав отой свій довгий твір, що складався з сімдесяти двох віршів. Після звернення до Господа і до обох народів, українців та поляків, з проханням жити у злагоді й любові, автор просить парафіян пам’ятати про нього, коли він уже буде в могилі. Та коляда ніби містила досвід цілого його життя і виглядала як останній його душпастирський заповіт. Коли він читав, його голос тремтів від хвилювання...
Скоріш за все Вінценз бачив автограф тієї коляди у церкві Святої Трійці в Ільцях.
"Нас пам’ятайте,
Нас не забувайте,
Чи то в щастію - в гаразді,
Чи в недолі, чи в журбі!
Слуги Церкви Вас молють,
Вам коляду цю співають!
Жийте в щастю многа літ,
Хай вам буде милим світ!..."
Отця Софрона Витвицького поховано поруч з його церквою. Могилу відновлено вже у роки незалежності України. Церкву прикрашає меморіальна таблиця, якою односельці вшанували пам’ять про свого пароха. При церкві діє невеликий краєзнавчий музей. Тут серед іншого зберігається і фотокопія згаданої коляди отця Витвицького.
Тож не забутий багатолітній парох Ільців на рідній йому Гуцульщині. Хоча історична постать його, безумовно, виходить за рамки малої батьківщини та заслуговує на вшанування в Україні та Польщі. Адже вона уособлює цінності просвітництва і - що важливо - традицію діалогу та порозуміння в громадському житті, далеко не в усі часи переможну, але так потрібну нам: і тоді, і нині.
Може видаватися дивом, але проповідь людського братерства від отця Софрона не загубилася в часі. Вона проросла у житті його далеких нащадків. Одним з них, виявляється, є славетний філолог та політик Роман Смаль-Стоцький (1893 - 1969), який доводиться сином Емілії Смаль-Стоцькій, і дівоцтві Заревич, матір'ю якої була Марія, донька Софрона Витвицького. Отже він є прямим правнуком пароха з Їльців.
У сім'ї Емілії та Степана Смаль-Стоцьких була ще й донька Ірина, майбутня дружина літератора, громадського та політичного діяча Остапа Луцького (1883 - 1941). Від цього шлюбу Ірина мала двох дітей, сина Юрія і доньку Марту. Так от син - не хто інший як Юрій Луцький (1919 - 2001), професор славістики в Університеті Торонто. А до того - праправнук отця Софрона Витвицького.
Щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном