Публікації / Історико-культурна спадщина

Отець Софрон Витвицький - просвітитель Гуцульщини, піонер туризму на Чорногорі

29.12.2019
автор: Олександр Степаненко

Цього року майже непоміченим минулося 200-річчя від народження отця Софрона Витвицького, особистості вельми заслуженої перед карпатським краєм. Він згадується Станіславом Вінцензом на сторінках "Високої полонини".

Отже, Софрон Витвицький гербу Сас (1819 - 1879), душпастир, етнограф, письменник, громадський та політичний діяч, просвітитель, організатор краєзнавчого туризму на Чорногорі, речник міжнаціональної злагоди у Галичині, який впродовж чверті століття служив парохом церкви Святої Трійці у Жаб’ю-Ільцях. Тут його гостями були Михайло Драгоманов, Юрій Федькович, Оскар Кольберг, Максиміліан Сила-Новицький та інші відомі особистості.

Перші спроби громадської діяльності молодого греко-католицького священика Витвицького не виявилися вдалими. У пору "Весни народів" 1848 року він був прихильником демократичних перетворень. Його політичні симпатії схилялися до "Руського собору", тож після поразки повстання у Львові це викликало засудження церковної верхівки, серед якої на той час домінували москвофільські настрої.

У 1861 році його обирають послом (депутатом) Галицького крайового Сейму. На початку каденції Витвицький декларує власну політичну позицію у брошурі-памфлеті під заголовком "До згоди! Браття, до згоди!". Однак у Сеймі він опинився у тій невеликій групі депутатів, котрі прагнули компромісу між польським та українським політичними таборами. Ці люди відчували неминучість спільного програшу d ситуації, коли суперечності братимуть гору над прагненням до співпраці, але змінити її не мали можливості. Тому Софрон Витвицький невдовзі добровільно складає мандат депутата.

Так само не мали успіху його літературні вправи. Критика зустрічала їх неприхильно і нам навіть не відомо, чи побачила хоч раз сцену його п’єса з красномовною назвою "Два голуби воду пили, а два колотили".

А от вже як етнограф, фольклорист, історик та географ він залишив по собі слід. Його дослідження "Історичний нарис про гуцулів" (Rys historyczny o Huculach), яке вийшло друком у 1863 році, вважалося першою фундаментальною краєзнавчою працею про Гуцульщину. Врешті-решт, через 130 років після першого видання, його було перекладено на українську.

Нарешті, Софрон Витвицький був одним із засновників першої у Східних Карпатах громадської організації, якій належало опікуватися розвитком краєзнавства та туризму на Чорногорі. Початки активного чорногірського туризму можна простежити від другої половини ХІХ століття, коли Товариство Татранське створює тут свою виконавчу комісію.

У листах Софрона Витвицького до віце-президента Товариства, професора Ягелонського університету, Максиміліана Сили-Новицького, датованих жовтнем 1875 року, йдеться про вибір місця майбутнього притулку для туристів, які відвідують Чорногору. Витвицький пише: «Таким місцем є осада Бистрець, що безпосередньо дотикається чорногірської вершини Погане Місце висотою 6336 футів. Це поселення з Жаб’їм та Ільцею входить до гміни Криворівня - яка належить пану Станіславу Пшибиловському».

Далі він подає два варіанти. Перший - можна купити хату в гуцула з Бистреця Онуфрія Тунюка, званого Чуфро. Другий - купити у нього чи у його сусіда Прокопа потрібну земельну ділянку і на ній побудувати притулок. У цьому другому випадку подарував би матеріал для будівлі Станіслав Пшибиловський - бо «він молодий, але прогресивний шляхтич», «незаможній справді, але гідний чоловік». Витвицький також додає, щоб безпосередню опіку над за притулком також бажано довірити Пшибиловському.

Вже у одному з листів від листопада 1875 року отець Софрон з радістю повідомляє, що Станіслав Пшибиловський добровільно та урочисто заявив про будівництво на власній полоніні Кедровата поруч з Чорним потоком туристичного притулку, «для якого він надає не тільки необхідну землю, але й дерево та усі будівельні матеріали - відповідно до місцевої ціни на землю та матеріал, ця пожертва реально коштує тисяч золотих ринських».

Рішення про будівництво притулку та акт дарування земельної ділянки були підтверджені Виконавчою комісією Товариства Татранського на її зборах у Криворівні 13 грудня 1875 року у складі Софрона Витвицького, Станіслава Пшибиловського та Яна Грегоровича: «Збудувати притулок на долішній частині полонини Кедровата поруч з клявзою пана Пшибиловського». Вже у березні Пшибиловський повідомляв, що деревина для будівництва зрубана і звезена до ділянки. Будівельні роботи розпочалося навесні 1876 року.

Другий притулок Товариства Татранського постав 1878 року у полонині Гаджина, на землі тодішнього війта Жаб’я Івана Попівчука Дмитрика. Він надав власну будівлю для потреб Товариства Татранського на десятирічний термін. Але цей притулок у документах Товариства носив ім’я Яна Грегоровича.

Отець Витвицький згадується у Вінцензівській тетралогії - зокрема у розділі "Стара весна" "Листів з неба", хоча не під своїм повним іменем, а лише як "отець Софрон" або "парох з Ільців". Скоріш за все власне уявлення про нього письменник сформував на основі розповідей дідуся Станіслава. Згадані у "Старій весні" події відносяться орієнтовно до 1870 року. Тут в описаній розмові з парохом Криворівні отцем Йосифом Бурачинським Вінценз представляє отця Витвицького так: "Отець Софрон, колекціонер і дослідник, посміхався з погордою знавця. Роками він не тільки збирав гірські рослини, але у своїй товстій книзі записів занотовував усе те, що роками чув про звичаї та вірування людей. І з тих записів пізніше видав книгу "Нарис про гуцулів".

У цьому літературному епізоді отцеві Бурачинському відведена роль захисника архаїчних гуцульських вірувань, а "парох з Ільців" до певної міри виступає його опонентом, представляючи раціональність мислення і певне неприйняття людських забобонів. Автор його вустами виголошує осуд народній забобонності: "Їм властива віра у всюдисущість чорта, тому вони й від нас чекають чудес, але насправді чародійства, бо не хочуть на волосину відпустити свої забобони. Якби чорт був справді таким невіддільним від святої віри, він би записав себе до Святої Трійці - четвертим".

Втім усвідомлення важливості власної просвітницької місії не дозволяло йому дистанціюватися від своїх неписьменних парафіян: "Але ми не повинні відступатися, це наш обов’язок і це наша доля - їх просвіщати, християнізувати. Я написав для них різдвяну коляду не так давно - правдиву, християнську, в надії, що колись хтось із них вивчить".

І отець Софрон прочитав отой свій довгий твір, що складався з сімдесяти двох віршів. Після звернення до Господа і до обох народів, українців та поляків, з проханням жити у злагоді й любові, автор просить парафіян пам’ятати про нього, коли він уже буде в могилі. Та коляда ніби містила досвід цілого його життя і виглядала як останній його душпастирський заповіт. Коли він читав, його голос тремтів від хвилювання...

Скоріш за все Вінценз бачив автограф тієї коляди у церкві Святої Трійці в Ільцях.

"Нас пам’ятайте,
Нас не забувайте,
Чи то в щастію - в гаразді,
Чи в недолі, чи в журбі!
Слуги Церкви Вас молють,
Вам коляду цю співають!
Жийте в щастю многа літ,
Хай вам буде милим світ!..."

Отця Софрона Витвицького поховано поруч з його церквою. Могилу відновлено вже у роки незалежності України. Церкву прикрашає меморіальна таблиця, якою односельці вшанували пам’ять про свого пароха. При церкві діє невеликий краєзнавчий музей. Тут серед іншого зберігається і фотокопія згаданої коляди отця Витвицького.

Отже, не забутий багатолітній парох Ільців у своєму селі…

При написанні цього тексту використано дослідження Анджея Вельохи та Лєшека Римаровича, опубліковане у часописі «Плай» № 57 - ANDRZEJ WIELOCHA, LESZEK RYMAROWICZ, «Sofron Witwicki (1819–1879) Zapomniany proboszcz Huculow»

 


Поширити інформацію