Події / Події організації

300 спартанців.. 30 спартанців.. 3 спартанці..

15.02.2011
автор: Андрій Мельничук, ініціатива «Тіні Гардаріки”
Обличчя міста - атракції. Око прагне зачепитися – не на мамайчику із сірого цементу – це вже десь було, на справжньому. Натхненне, палке, чи навпаки – трохи зверхнє обличчя з обдертої ліпнини несе в собі невимовно більше. У ньому є зміст, і відвалилася ще не вся форма.

Зміст – вторинне. Все йде від форми. Саме від її розуміння виникає відчуття рівноваги, гармонії. Так відбувається в мистецтві в цілому.

Між майже, і таким, як треба – різниця по роботі і вартості майже в два рази. Поява ідеї – це мить, робота над формою – кілька тижнів. Але для появи того надзвичайного, що ще дивитися зі стін старих будинків потрібно значно більше. Архітектор спроможний створити будинок в певному стилі тільки тоді, коли заглибиться в атмосферу, якою надихалися майстри того часу. Ким були архітектори будинків по Міцкевича? Чим вони дихали, де зустрічалися зі своїми коханими? Де вони знайшли своє натхнення, яке, незважаючи на всю наругу останніх десятиліть, таки проглядається на їхніх роботах?

Добре, буду поверхневішим – майстри повинні принаймні розрізняти бароко від неоготики. Складно? От тому ми й маємо в центрі Чорткова стільки нових рагульських будинків.

Архітектура – мистецтво функціональне. Як і живопис – голландський натюрморт для покращення апетиту на кухні, інтимне полотно для спальні. Практичний бік мистецтва – надихати, людина під натхненням працює в кілька разів ефективніше.
Обличчя міста – диваки. Достойний житель, що поспішає на зустріч, створює тільки соціум. Хто постійно знаходиться в центрі більшеньких міст? Туристи, студенти, творча богема, вуличні музиканти, бомжі та злидарі. В достойного жителя на буднях не є часу годувати голубів, а на вихідних він рятується від засилля приїжджих десь поза містом.

Що є в Чорткові? Зовсім віднімемо творчу богему, майже віднімемо туристів; студенти повинні бути яскравими, а в чортківських із тим якось не складається. Того цигана, що періодично тягається за баян на ринку, назвати музикою язик не підніметься.

Отже, залишаються бомжі та злидарі + монтери наметового містечка. Саме такими нас і бачать гості міста.

Мистецтво здатне виховувати. Тільки людина із вмерлою душею може не піддатися його безпосередності.

Не можна говорити про якийсь із його проявів «мені не подобається». Правильно – «я цього не розумію», і тоді за якийсь час тобі відкриється.

У всіх адекватних закладах (не Чорткова) лунає якісна музика. Нехай поп 80их – класна, кумедна – Чінгісхан, Москов, яку закидаємо бомбами, Абба – орієнтоване на маси, але таки мистецтво. Для того, щоб створити подібне, потрібно вкласти купу часу та ресурсів.
А для чого мордуватися? Простіше прибрати з поля зору споживача якісні речі – і він буде вважати, що альтернативи просто немає. Співати про близькі йому речі - він ще й почне захищати від «зазіхань», як своє. Це ж про життя!

Коли я проходжу повз стару ратушу, і чую фальшиве з чортківських акцентом «Марджанджа, марджанджа, гдє жи ти гдє» – так і хочеться зайти і спитатися, для чого вона йому треба. Він не винен – така публіка? Добре – я замовляю «Мертвого півня» і готовий заплатити в кілька разів більше. Прогнила душа не здатна творити справжнє. Натхнення – як метелик на квітці, сполошиш – бігай потім з сачком. А квітка , відцвітаючи, перетворюється просто на будяк.

В Чорткові величезна проблема із закладами, де можна просто посидіти за .. хай не філіжанкою, горнятком кави, обговорити питання в невимушеній атмосфері. Робити те, що характерно для міста.

Що є тільки в Чорткові і неможливо досягти у Львові чи Тернополі? Обійти з «посідєть» всі віддалено наближені до цивілізованих заклади за годину-півтори.

Атмосфера – примхлива пані. Я не розумію, для чого в «Гасовій лямпі» телевізор з новинами; політику, яку проводить останнім часом в «Козі» Мармус. Але там все таки є те, що примушує миритися з недоліками.

Приїздить мій колєга, в якого має залишитися потрібне мені враження. Ми маємо про щось домовитися. Боронь Боже робити таку зустріч в Чорткові! Якщо мене сприймати як відображення цього міста – я неохайний, непоголений, в брудних лахах сколіотичної постави інтелігент, що спився і вже починає ходити під себе.

Чортковити живуть немов під час громадянської війни. Це навіть не хата скраю – все, що поза особистими клунками – їх не стосується. І все таки ліплять фасади будинків на фіолетово – з нудьги, мабуть.

Довкола перманентне скигління «все погано». Нема куди піти, нема де купити таку як треба розсаду, нема, нема. Біда Чорткова – в споживацькій психології. За нього все мають зробити – а воно ще буде перебирати.

Особливість справжніх можливостей в тому, що за них не треба платити. Це не робочі місця в державних закладах – кожна оригінальна можливість надто унікальна, щоб можна було створити тарифи для них.

В людини, що чогось досягла, є спрага до публіки, а ще краще – до послідовників. Їй не потрібні їхні гроші – її пре, і вона готова ділитися цінною інформацією.

А на обличчі молодих чортиківчан – апатія, інертність, пиха – все те, що вбиває будь яке бажання мати з ними справу. Зверніть увагу – у людини, що починає тішитися, що живе, «таяк має бути» – вивалюється вперед нижня варґа. Цей момент – знаковий на шляху еволюції особистості.

Не люблю відомих ремарок, але – «якщо кожен подбає про добробут у власній родині – безладу в країні не буде».
Жодна адекватна молода людина не матиме бажання залишитися в Чорткові. Тут немає (в достатній кількості) хорошої роботи, місць відпочинку, дівчат (хлопців), ціни на нерухомість високі. Така доля всіх маленьких містечок – вони поповнюють кадрами більші міста. Люди повертаються назад по святах або й ніколи.

Хтось зможе реалізувати себе, інші – ні. Поневіряючись по життю, такий вічний абітурієнт не допускає думки – що все те, чого він не досяг в .., без найменших зусиль не досяг би й тут.

І безперечно, жителі більших міст в постійному захваті від провінційної ліміти. Вона зазіхає на їхні робочі місця, прагне відібрати їхні можливості – це ж так класно.
Жителі більших міст переважно – та ж таки ліміта, що понаїхала трохи раніше.

В Львові не так багато справжніх львів’ян.

Спроможні адаптуватися навіть не найкращі, а люди потрібного місту типу.

Якби наші люди з таким завзяттям – саме завзяттям – працювали довкола свого дому, як вони це роблять за кордоном – отримували б не менше грошей.

Люди з менших міст, що таки знайшли себе деінде, позитивно ставляться до рідного міста, ідентифікують себе з ним. Якось я помістив в коментарях до статті про Чортків, поміж позитивних і трохи ностальгуючих точок зору репатріантів, бачення місцевого жителя. Дізнався про себе багато цікавого.

Із чим зараз може ідентифікувати себе чортквинець? Ратуша? Так її знову обліпили рекламою. Костел? Його до цього часу прийнято, відмежовуючись, називати «польським». Польща – Європа, далі на захід інші європейські країни, куди ми ніби як рухаємося. Хотіли рухатися.

Старі чортківські вулиці вкриті снєжкою. Базар, сміття, алкаші, що так полюбляють останній скверик в центрі Чорткова.
Стосовно доріг – я у Львові дізнався, що бруківку таки ремонтують – перекладають! Тобто, ями на дорогах в центрі міста – не особливості бруківчастого покриття, а чергове а нащо якщо можна й так. Не треба мріяти про асфальт в центрі Чорткова, бруківка – це те останнє, що створює певний шарм місту посеред суцільного шаржу.

Залишається асоціація з базаром. Звичайно, з точки зору бізнесу – стільки років заробляти купу грошей на голому асфальті – це як мінімум талановито. Але в чому проблема знайти таку саму непристосовану вулицю десь поза центром? Гроші будуть ті ж самі.
«Старий кінь ріллі не зіпсує. Він засне в ній…»

Багатство вимірюється тим, як людина може виховати власних дітей. Справжні речі коштують дорого – і спробуй, ще й знайди їх! Час – це також гроші. Коли знаходишся на піку форми – подбай про своє ж майбутнє. Підеш на спокій – створена тобою система працюватиме.

Мабуть, чоловічок, що сидить на сходах костелу – і є рівень чортківянина. Позитивний такий чоловічок, тільки плохий якийсь.
Коло чортківської інтелігенції переважно – аудиторія програми «Надвечір’я». Енергії є хіба на те, щоб покиватися. Ну, поговорити про діяння давно минулих днів.

Проблема не у віці – в тому, що вони не тільки не орієнтуються в сьогоденні, а й вперто не визнають того позитивного, що трапилося за останніх років двадцять в мистецтві, культурі – без найменшої участі їм подібних.
Культура, та, що родом з районного будинку культури, досить стерпно співвідноситься з творчістю Никифора, художника-примітивіста.

Кумедні рок-концерти – «альтернатива», хіба дискредитує людей, що прагнуть не БК. Рок-культура на рівні ідеології не може існувати без попси, від неї вона відштовхується. Її творцям має бути погано, найменшої самодостатності.

В Чортків з концертами запрошують хіба непотріб. Так, багато хто з жителів живе з ним в душі ще з молодих років, але чого мені ваша Сандулеса з вашими спогадами? Примітивне скигління про важка жіноча доля.

Тим більше, що якісні колективи коштують дешевше. Така ж, як і в Чорткові, ситуація з культурою і в інших малих містах. Справжнє не може дійти до людей іноді навіть задарма.

Захожу в кабінет – а там два хлопи лежат єдно на другім

Минулої суботи я прослухав виступ міської голови в БК. В моїй голові виникла стійка асоціація «Так сказав Заратустра».
Але чомусь Заратустра говорив про себе тільки від третьої особи, на кшталт персонажів Райза Берроуза.

Смішний чоловічок, що сприйняв збори громадськості за колгоспне збіговисько, щось собі кричав. Перебігаючи по головах питань, він робив це настільки швидко, що навіть мені не вдалося осягнути весь броунівський рух, що коїться в його голові. Періодично виринало: «Так сказав Заратустра!»

Совок вже скінчився! Суспільство змінилося, і якщо воно мовчить – виключно через власну вихованість, а не тому, що йому немає чого сказати. Ну не бажаю я, щоб на мене бризкали слиною. Хто далі всіх копає м’яч, той краще грає в футбол – це ремінесценсії совка, повторюся.

В нашому суспільстві існує добре сформована традиція потішатися з керівників найвищих рівнів. Виняток для войовничого колгоспника з дикими очима має робитися на підставі чого?

Кесарю – кесареве, я до того нічого не маю, але не лізьте з гумаками до театру. На руїни театру.

І коли черговий гість міста спитається в мене, чому в Чорткові все так, як є – я вкажу на кабінет Заратустри. Тому що.
Поширити інформацію