Візит клубу велотуризму «Однослід» з Польщі – практичне втілення кредо «ходити по землі легко»
автор: Олександр Степаненко
Припускаю, що польську назву велоклубу “Jednoslad” можна перекласти українським неологізмом «Однослід». Назва, як на мене, відображує життєве кредо його учасників: залишати по собі один слід, малопомітний але добрий, ходити по Землі легко, не ранячи її… Можливо у цьому, а також у сприйнятті велосипеда, як «найбільш елегантного винаходу цивілізації», полягає наша з “Jednosladem” світоглядна близькість.
“Jednoslad” діє вже другий рік у містечку Добродзень, що над Одрою, у Шльонську, на південному заході сучасної Польщі. В якості власної мети клуб декларує пропагування велотуризму, інших активних форм відпочинку, здорового способу життя, підтримку про-екологічних та виховних ініціатив. Об’єднує більше сотні учасників, що для містечка з 4-ма тисячами населення, погодьмося, таки чимало. Щонеділі організовує пізнавальні та спортивні тури краєм, участь у яких щоразу беруть 30 – 40 велосипедистів. Тобто мешканці Добродзеня, завдячуючи “Jednosladowi”, мають здорову альтернативу пасивному дозвіллю за чаркою та гастрономічними втіхами… Детальніше про справи “Jednosladu” – отут: www.ktrjednoslad.pl
З 29 липня по 3 серпня “Jednoslad” гостював у Чорткові, який з Добродзенем поєднують партнерські стосунки по лінії муніципалітетів.
Тут варто було б зауважити, що велотуристи не надто часто, але все ж інколи пролітають шляхами нашого Чортопілля. Але зазвичай роблять це, прямуючи до туристичних атракцій Львова, Кам’янця, Гуцульщини, Дністровського каньйону… Опинившись же в історичному центрі Чорткова, котрий вже не перший рік перебуває у полоні стихійного базару, вони ошелешено крутять головами, не розуміючи, куди поділися рештки отого містечка Барнув, описаного Карлом Емілем Францозом, і що ж власне зараз тут відбувається? Усвідомивши врешті-решт, що турист поки що є зайвим елементом у місцевому соціумі, з головою поглинутому базарною буденщиною – полишають його без зайвої ностальгії та прямують собі далі.
Але такого в історії Чорткова досі ще не було – аби команда велосипедистів-іноземців подолала сотні кілометрів шляху, бажаючи познайомитися - не зі Львовом або Кам’янцем! - а саме з нашим містечком та його мешканцями. Тож цього разу вперше четверо героїчних молодих чоловіків – Йозеф Влодаж, Януш Шафарчик, Вальдемар Грейнер та Лукаш Урбанек – пройшли трасу 850-кілометрового веломарафону, що проліг по обидві сторони україно-польського кордону.
І хоч старшому з них сповнилося вже 62 роки, а молодшому – лише 17, усі «роверисти» однаковою мірою продемонстрували молодість духа і тіла. Щодня вони долали по 120 – 130 кілометрів шляху: коли температура повітря у тіні сягала 36 градусів, без автомобільного супроводу, з чималим вантажем туристичного спорядження, презентів та презентиків, зупиняючись до нічлігу де доведеться, не забуваючи спілкуватися з місцевими мешканцями, милуватися придорожніми краєвидами та знімати докладну фотохроніку своєї подорожі…
Зважаючи на унікальність моменту, і ми намагалися заповнити програму перебування гостей у Чорткові місцевими унікальностями, показати їм найкраще.
День перший, 29 липня, неділя
Приїзд, душ і - вперше за останні сім днів - вечеря у ресторані.
Перша прогулянка центром Чорткова. Перші запитання: «чому у вас так багато пишних церков, дорогих авт, кількаповерхових маєтків за монументальними парканами, але настільки погані дороги, аварійні лінії електропередач і стільки сміття на узбіччях?»… Подумалося: добре, що ви не бачили, наскільки аварійні наші водопровідні мережі, каналізація, очисні споруди та що то є таке - наші сміттєзвалища… Добре, що не бачили і все одно - соромно.
Та й далі, практично щодня, гості ненав’язливо звертали увагу на зразки нашого недбальства у господарюванні та ставленні до Природи. Не обминули їхніх очей й невеселі картини масової алкоголізації людей у наших селах…
Мабуть таки нинішнім мешканцям Шльонська - серед яких до речі доволі багато людей, у 40-х роках переселених з Поділля на території, котрі відійшли полякам від Німеччини - певною мірою вдалося успадкувати традиції німецької етики праці та педантичності в усіх своїх справах. Було помітно, що особливо болісно на безлад пообіч дороги реагував Вальдемар Грейнер, корінний «шльонзак», який ще вміє балакати на місцевому шльонському диалекті.
День другий, 30 липня
Розпочався візитом до костелу святого Станіслава, відвідинами каплиці домініканців та польського військового цвинтаря - у супроводі отця-домініканина Ярослава Кравця. По обіді - аудієнція у міського Голови. та екскурсія Чортковом під опікою імпозантного пана Богдана Пустельника.
Запитання після знайомства з містом: «Для чого вулиця, названа іменем Шевченка, котрого Ви глибоко шануєте, заставлена торговими наметами? Чому біля найдавнішої у місті дерев’яної церкви збудували газову котельню? Як звалася вулиця Бандери раніше? Де можна купити місцеві сувеніри?» …
Увечері – зустріч із «Зеленим Світом» та перегляд фестивального кінофільму «Авто*Мат» - історії перемог та невдач празького велоклубу, котрий спромігся вирости у впливову громадянську ініціативу, що крок за кроком відвойовує міський життєвий простір від нашестя автомобілів. Цей досвід видався нам цікавим, сподіваємося – гостям також. Наша згадка про минулорічну прем’єру цього фільму у Чорткові тут http://greenworld.in.ua/index.php?id=1321685824.
Приміщення для перегляду фільму люб’язно надано власником кав’ярні «Тарко», спасибі.
День третій, 31 липня
Початок активної частини програми: провели велотур по маршруту № 1: Чортків-Заболотівка-Улашківці-Нагірянка-Ягільниця-Чортків. Супроводжували: Богдан Махомет, Інна Піхут та Олександр Степаненко.
Відвідали у Заболотівці: дерев’яну церкву Трійці (XVII ст.). В Улашківцях: полишений костел початку ХХ століття, монастир отців Василіян з найдавнішою у краї іконою Богородиці (XVII ст.), історичне джерело Івана Хрестителя, з якого, як кажуть пив ще Ян Собеський під час свого походу на турків. У Нагірянці бачили: кінний завод та замок Лянцкоронських (XVI – ХІХ ст.). Щоправда останній – лише через шпарку у брамі. Природно – запитання: «Кому держава продала замок? Скільки він коштував? Що від того отримало село? Що у замку зараз? Чому нічого не робиться? Чому неможливо пройти на територію?».
У супроводі директора музею історії села Ягільниці пана Степана Бубернака відвідали сам музей села та костел Успіння Богородиці (XVIIІ ст.). Бамкнули у костельні дзвони у пам’ять про Кароліну Лянцкоронську, котра відійшла у вічність рівно 10 років тому. Реставрація ягільницького костелу за кошти Фонду Кароліни Лянцкоронської стала тим останнім слідом, котрий ця шляхетська династія залишила по собі на Поділлі – адже Кароліна була останньою спадкоємицею роду…
Увечері у малій залі міської ради відбувся круглий стіл. Міський голова Михайло Вербіцький у свою чергу обдаровував сувенірами. Директор краєзнавчого музею Яромир Чорпіта виклав докладну доповідь про історію міста. А «Зелений Світ» представив хроніку діяльності Подільського товариства туристично-кразнавчого (1925 – 1939), присвятивши її 110-й річниці від народження Йозефа Опацького, піонера краєзнавства, голови відділення ПТТК у Чорткові.
День четвертий, 1 серпня
Пройшли підземним маршрутом однієї з найбільших у краї карстових гіпсових печер «Млинки», загальна довжина розвіданих лабіринтів якої нині сягає вже близько 50 кілометрів. Той день був справжнім бенефісом Володимира Компанійця - нашого нев’янучого колеги по «Зеленому Світу», одного засновників клубу «Кристал», багаторічного ентузіаста спелеології, товариству спелеотуристів більш відомого, як Доктор. :)
Компанію складали: Наталя Богданець, Оля Гонтар, Інна Піхут. Транспорт, супровід та усю іншу логістику забезпечував наш незамінний Любомир Махомет. Ну і звісно ж - без домашнього обіду, дбайливо приготованого пані Анною Компанієць, команда просто попадала б з ніг…
Тому що Володимир з властивою йому безпосередністю і начебто без примусу :) звільнив усіх гостей від зайвих калорій та адреналіну, показавши сяючі підземні красоти, у реальність яких просто таки з трудом вірилося! Щоправда до тих красот доводилося не одну годину: повзти на животі, пересуватися «на карачках» під низьким склепінням, йти «на розпорках» над безоднею під ногами, впиратися ліктями, колінами, плечима, дупою, потилицею, прослизати у нори, куди на перший погляд лише лис і може прослизнути… Але виникало питання, якщо Володимир «прослизнув», то чому цього не міг би зробити кожен з його підопічних? Зрештою, якщо «не прослизнути» у черговий раз, то куди подітися?! Тому питання «зможу – чи не зможу» не стояло. Як не змогти, коли з тобою йде сам Доктор, Великий Гуру Спелеології, і на тебе дивляться усміхнені очі трьох Фей Підземного Царства: Наталії, Олі та Інни? :)
Тож всі вони - ЗМОГЛИ…
Ввечері у гостей навіть відкрилося «друге дихання». Хоча «туристична чортківщина» не надто наполегливо запрошувала, у супроводі Інни Піхут вони з легкістю промчали шмат місцевого маршруту велотуризму №2: Чортків-Біла-Скородинці-Бичківці-Білий Потік-Чортків…
А в останніх променях Сонця того дня неважко було помітити, що направду ота Земля «молоком та медом спливає». І що з однаковою теплотою промовляє вона до сердець усіх, хто це спроможний почути. І мова її може бути однаково зрозумілою: і тим, хто говорить українською, і тим - хто польською.
День п’ятий, 2 серпня
На самому світанку виїхали на берег Дністра - до Устечка. Супроводжували: Зоряна Лесейко, Богдан Махомет, Інна Піхут... А Любомир Махомет того дня працював і з кермом автомобіля, і з веслом, і з конструкціями катамарану…
В Устечку застали давніх приятелів - табір експедиції «Дністер» львівського Товариства Лева, щоправда цілком сонний ще у ту годину. Чули сигнал труби «вставай, вставай!» легендарного капітана експедиції Валентина Стецюка, проспівали з «левами» «Ще не вмерла Україна….». А тоді перейшли під команду Андрія Мельничука - також вже майже легендарного, хоч і юного капітана катамарану на ім’я «Моклеків». Щоправда, що означає та назва, забули спитати, тому що від краєвидів дністрового каньйону постійно перехоплювало дихання. Вокал-гітара Андрія - десь тонко-ліричний, а десь відверто «батярський» - також щоразу перемикав емоції… Запитань було менше, як і попереднього дня, домінували враження.
Вони того дня направду окрилювали: ніхто нікого не примушував, тим не менш усі видерлися на стінку каньйону у Жежаві, купалися у водоспадах у місцевості з назвою Перед-Іванє та у Совиному Яру. Врешті-решт – наважилися поплавати й у Дністрі, як ніколи каламутному після літніх злив...
Під вечір пристали до берега біля парку Бруніцьких у Заліщиках, колишній «Подільській Рів’єрі». Колективне фото на згадку про той дивовижний сплав зробили біля мосту через Дністер, який у вересні 39-го врятував життя не одній тисячі поляків, охоплених розпачем від втрати Вітчизни …
Отак прокоментував події того дня Андрій Мельничук, «фронтмен» ініцітиативи «Тіні Гардаріки» - http://tinigard.info/2012/08/06/dobrodzien-chortkiv/
А я зауважив: кожній людині, з якою довелося спілкуватись під час подорожі, поляки вручили символічний сувенір на згадку про зустріч з ними. Цікаво – яка їм з того користь? Не балотуються у депутати, не мають наміру відхопити земельні ділянки у місті, або відкрити тут бізнес, наразі є забезпеченими та самодостатніми людьми… От приміром президент велоклубу Йозеф Влодаж – власник приватної фірми, що спеціалізується на монтажі енергозберігаючого обладнання, має замовлення у країнах ЄС... Якось промовився словом, що дружина з дітьми поїхала відпочивати у Хорватію, а він от бачте подався трястися на ровері по подільських селах. Що такого шукає він тут, чого нема ані у Шльонську, ані на Адріатиці? …
… Мабуть, у той останній вечір свого перебування у Чорткові помчали б ще у черговий велотур селами, але наразі смеркло, та й денні 37 – 38 у тіні таки давалися взнаки. Тому – просто провели вечір у товариському колі.
Говорили про те, наскільки унікальним природним та історичним спадком ми володіємо і наскільки мало все ще вміємо його цінувати… Обмірковували власні майбутні справи, торкалися минулого україно-польських стосунків. Сходилися на думці, що різні історичні пам’яті наших народів можуть співіснувати без ворожнечі, формуючи таким чином більш об’ємне бачення минулого.
І що різні люди та різні народи одне одному - потрібні.
….. Тимчасом за калейдоскопом подій і вражень непомітно настав день шостий, а відтак – прощання.
Хоча – чекайте на продовження. Наступного тижня ЕГО «Зелений Світ» представить у Чорткові фотовиставку, присвячену візиту до нас велотуристів з “Jednosladu”.
Якщо ж кому закортить проглянути фотохроніку тих днів вже зараз, прошу сюди.
