Публікації / Туризм

Якби було тут зле, не вили би гнізда лелеки

16.05.2014
автор: Олександр Степаненко

Устя Зелене зустрічає мандрівника численними лелечими гніздами. Їх тут, у широкій долині Дністра, особливо багато. Гнізда скрізь: на старих ясенах, дахах хат, на лініях електропередач, на даху місцевої школи… Ну і звісно – на славнозвісному устянському костелі Святої Трійці також…

Деякі історики стверджують, що поселення виникло тут у 13-у столітті. Та цілком ймовірно існувало воно значно раніше - на торговому шляху, котрий пролягав тут і суходолом, і сплавною рікою. Начебто первісно село звалося Ружане Устя (R??ane Uscie). Дехто перекладає цю назву, як «Устя Рожеве», але мабуть таки правильніше буде «Ружове Устя», себто – «устя серед руж», «трояндове».

У 1548 році король Зигмунт Август дарував цьому містечкові магдебурзьке право самоврядування, на 20 років звільнив від податків, запровадив ярмарки на Святої Малгожати і щотижневі базари по п’ятницях. До слова, оті п’ятничні базари проіснували тут до середини ХХ століття. На колишній ринковій площі донині збереглися старі єврейські крамниці, що їх пам’ятають …

На картах початку 17 століття на берегах річки Горожанки біля місця її впадіння до Дністра вже бачимо містечко Устя (Uscie). На картах Боплана воно фігурує, як «Oucze». У географічному словнику Польщі і прилеглих країв другої половини ХІХ ст. воно вже стає Устям Зеленим, містечком у бучацькому повіті. На той час у ньому налічувалося майже дві з половиною тисячі мешканців, серед яких були євреї, русини, німці і поляки.

Нині Устя Зелене - одне із найвіддаленіших сіл Монастириського району. Дістатися його громадським транспортом дуже непросто – колись разом із Богданом Махометом переконалися у тому. Дещо зручніше діставатися з Нижнева, або Франківська. З райцентру – вельми проблематично.

Але наявність велосипеда вирішує проблему :)

Від цісарської дороги, що веде з Бучача на Станіслав, є два повороти на Устя: у Криниці та у Діброві. Обидва шляхи доволі мальовничі, тому радимо зробити ними коло. Від прегарного костелу у Криниці (на жаль, вікові липи довкола нього цього року безжальним обрізуванням перетворили на подобу шибениць) треба повернути направо. Звідси до Устя прямувати на Низьколизи: через мальовничі пагорби, ліси та поля. Повертатись з Устя можна вздовж Дністра, маршрут цей не менш мальовничий: через Луку, Петрилів, Новосілку, Лядське, Золоту Липу, Діброву.

З похилих пагорбів над Устям відкривається широка панорама села, проглядається Дністер. Каньйону тут ще нема: лівий берег ріки довкола Устя переважно низинний, у мочарах, лише правий – дещо піднесений.

Ріка цьогоріч не те, щоб надто повноводна, як для весни. Але колись вона заливала усю долину, зносила мости та топила човни – як то сталося із королівським військом Яна ІІІ Собеського, що 1686 року прямувало у черговий волоський похід і саме тут, поблизу Устя, з великим клопотом намагалось влаштувати переправу.

У пам’яті нинішніх поколінь залишилися три катастрофічних паводки, котрі накоїли багато лиха в Усті на навколишніх селах: 1941, 1969 та 2008 року. Після паводку 1969-го вище за течією від Устя  спорудили грандіозну Горожанську осушну систему площею 2500 га, довжиною каналів 84 км., дамб – 15.2 км. Раніше на цій території ніхто не орав і не сіяв: тут були заплавні ліси і заболочені луки, що рясніли квітами. Вони власне й слугували потужним природним стабілізатором водного режиму Дністра і Горожанки.

Після того, як береги річок «покращили» ровами і дамбами, а ліс на заплаві повирубали впень, ця місцина образно кажучи, вже «не потопала в ружах».... Ну й вода звісно до пори пішла в русло, щоб після літніх злив повернутися грізним потоком і прорватися через дамби – просто на Устя….

Історичний центр містечка притулився на пласкому горбочку: це віддавна рятувало його від повеней. Втім, у дні паводку 2008-го у воді опинився єврейський кіркут – чого раніше начебто не траплялося. Дністер тоді підступив й під самісінький поріг церкви та костельну браму. Але ласка Божа вкотре не оминула Устя: просто дивом ніхто не загинув. Історичні пам’ятки також вціліли.

Нині тут таки гарно. Найбільш помітною атракцією устянського історичного ландшафту безумовно є бароковий костел Святої Трійці.

Якщо й костельний інтер’єр зберігся – то ціни йому нема. Але переконатися у тому нам жодного разу не вдалося – щоразу храм був зачинений, адже католики покинули Устя вже більш ніж півстоліття тому. То диво, що зусиллями бучацької католицької спільноти вдалося відремонтувати костел після десятиліть руїни.

У нижній частині храмовий портал має виразні ренесансні риси – тому будемо вважати, що зведений він був десь у кінці XVI століття. Чи то був костел, чи каплиця, важко сказати... Зведення нового костелу на початку XVIII ст. повязують із іменем дідича Г. Дунін-Голавінського. До його оздоблення та зведення дзвіниці у середині XVIII доклалися Потоцькі, наступні власники Устя, зокрема граф Антоній Міхал Потоцький (1702 — 1766), високопосадовець та дипломат Речі Посполитої. На фасаді дзвіниці чудово зберігся фамільний герб Потоцьких, Пилява, з короною, що свідчить про неабиякі претензії власника, його ініціалами та датою: А P W B D U (Аntoni Potocki Wojewoda Be?ski Dziedic U?cia - Антоній Потоцький, воєвода Белзький, дідич Устя), 1741.

Нині важко сказати, наскільки успішною була дипмісія Потоцького до двору російських царів і його служба королівським воєводою, але тут таки він залишив по собі добрий слід.

Довкола костел увінчаний віковими липами й каштанами, а на вершечку даху – лелечими гніздами. Бузькам особливо затишно там, у душевній компанії семи добрих апостолів, щокастих янгелів, зворушливого лева та вовка, що разом прикрашають портал. Один зі святих вже роками мешкає поруч із лелеками - у самісінькому їхньому гнізді…

Поруч з костелом мурована церква Богородиці – традиційна для межі ХІХ – ХХ століть базиліка з гарною, приземкуватою дзвіницею, ймовірно, давнішою за саму церкву.

Довкола неї, у центрі села кілька історичних будинків – поки що не спаскуджених євроремонтами. На одному з них меморіальна дошка, котра свідчить, що тут довший час мешкав Володимир Темницький – доктор права, у роки Першої світової війни секретар Головної Української ради у Відні, адміністратор легіону Українських січових стрільців. У буремні 1918-й – 1919-й Темницький був міністром закордонних справ Урядів УНР та Директорії. По війні, саме тут, в Усті, він одружився з піаністкою Р. Білинською.

Меморіального музею Темницького у селі наразі нема. Пам’ятника також. Хоча кращого місця для нього годі й шукати. Втім, нещодавно тут створено музей художника Ю. Панькевича.

Якщо пройти сільською вулицею у бік Дністра, потрапите на старовинний юдейський кіркут, огороджений муром: "надгробки сірі мох на вітрі витер, весінній квіт укрив могильну тінь; отак на мамин лик між давніх літер кладе сирітка молоду цвітінь..." (це Рільке)

Кіркут зарослий кущами – як скрізь зрештою у наших краях, але із півсотнею збережених старих мацев із прегарним різьбленням по камені. Тут знайдете і рясні виногрона, і вогнегривих левів, і волів, «сповнених очей», і дивних едемських птахів. Словом – музей, до якого щоправда мало хто приходить. Але – як то кажуть у нас – «все так не буде»….

Якщо повернутися назад і йти вже вулицею на південь, у напрямку Луки, проминете школу – міцну ще австрійську кам’яницю, перекриту і відремонтовану після паводку 2008-го. Звісно, з  неодмінним лелекою на даху…

За сотню метрів вийдете до розлогої місцини, де начебто колись був маєток Потоцьких. Слідів від палацу не залишилося, лиш «верби ген понад ставком тихесенько собі купають зелені віти»…

Далі перейдете у село Лука. Варто оглянути тутешню дерев’яну церкву на узгір’ї. А далі можна прямувати по лівому березі Дністра – аж до станіславівської «цісарки». Тут майже скрізь гарно: по ліву руку буде пасмо гір із лісом, по праву – виблискуватиме Дністер.

Для перепочинку можна всістися (як Будда Гаутама :) ) під якимось  величним деревом із лелечим гніздом. Послухати як вони над вами стукотять дзьобами. Розчинитися у краєвиді....

Не дивно, що лелеки щороку сюди повертаються. Сюди таки хочеться повертатись.

 

Фото Олександра Степаненка

 

 

 

Поширити інформацію