Фотогалерея

Скала над Збручем: поїзди сюди давно вже не ходять

15.10.2014
автор: Олександр Степаненко

У минулому столітті дістатися містечка Скала, що над Збручем, можна було навіть пасажирським потягом – з Тернополя та Львова. Пам’ятником тій порі залишився хіба що будинок пасажирського вокзалу, котрому скоро вже виповниться півтора століття, та іржаві залізничні рейки.

Та з якої сторони світу ви не наближалися б автошляхами до нинішньої Скали Подільської, подорож радуватиме. Дорога доволі пристойна, як для наших країв. Пейзажі – мальовничі, особливо навесні й восени. Милуватися ними – суцільне задоволення. Особливо коли мандруєте велосипедом. Перепади висот у долинах Серету, Нічлави, Циганки і Збруча не надто великі, так що крутити педалі можна без надмірних зусиль.

Один з історичних шляхів, "львівський", веде до містечка на Збручі із заходу: через Чортків, Колендяни, Озеряни, Борщів, Мушкатівку, Іванків.

Безпосереднє наближення до Скали Подільської позначує алея старезних лип. Деревам на вигляд до 200 років. Деякі з них у обхваті біля 5 метрів. Алея починається вже перед селом Іванків. Кілька вікових лип та ялин є й у селі, біля церкви. А далі вже липи з ясенами обступають дорогу з обох сторін аж до самої Скали.

І у Скалі, і в Мушкатівці, і в Іванкові у ХІХ столітті мали маєтності графи Голуховські – один з найбільш впливових аристократичних родів у цілій Галичині. Кажуть, Голуховські були великими цінителями верхових коней. Тож наближуючись до містечка, можете уявляти собі, як століття тому шляхетські кавалькади пролітали між оцими липами…

Якщо завітаєте до Скали Подільської у вересні – жовтні, вона зустріне вас повітрям, добре настояним на яблучному соку. Восени міцним запахом яблук просочене усе містечко.

Завдячувати тому слід тутешній філії німецької фірми DÖHLER – та виробляє з подільських яблук концентрат, який розходиться далеко по закордонних ринках.

Скалі залишаються лише оті осінні пахощі. І виробничі корпуси, що виросли у самісінькому центрі містечка, просто навпроти паркової брами з аншлагом «Пам’ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення». До слова, ота пам’ятка - одна з чотирьох на Тернопіллі, що мають такий високий статус…

Когось з туристів захоплюють у Скалі Подільській руїни замку, когось претензійний готелик «Тридев’яте царство», але перший пункт, де дійсно варто зупинитися – це таки історичний парк. Ніхто зараз не називає його «Парком Голуховських», хоч якби не було тієї графської династії, не було б і парку. Зрештою, не було б й історичної Скали – такої, якою вона місцями все ще є…

Голуховські придбали маєтності у Скалі на початку ХІХ ст., ще до наполеонівських воєн. Вони не стали відбудовувати палац колишнього скалького старости Адама Тарло у тутешньому замку, над яром Збруча, а заклали власну резиденцію вже на рівнині, на лісистій околиці містечка. Тоді ж довкола палацового ансамблю було сплановано й парк, який донині має немалу площу - 26 га. Про те, що він межував із лісом, свідчить одна з лип. Її стовбур в обхваті сягає 7,9 метра. Дерево вочевидь походить ще з отого корінного лісу. Як припускає Володимир Борейко, їй біля 500 років – тож вона можливо є однією із найстаріших лип в Україні. Про нинішній її стан можна сказати багато гірких слів… Якщо одним словом - вельми ганебний той стан.

У парку є кілька лип, яким близько двохсот років, а також столітні ясени, модрини, явори, дуби, ялини, сосни Веймута – ці дерева висаджені у парку вже у роки володарювання Голуховських.

Донині від графського маєтку вціліло два флігелі та ще сторожова кам’яниця. На фундаментах зруйнованого палацу Голуховських у повоєнний час спорудили турбазу «Збруч», яка нині помалу занепадає… Хоч якусь згадку про колишніх власників парку і палацу шукати тут марно.

Хто ж вони були, оті Голуховські? Найбільш відомим з графів є Агенор Ромуальд Голуховський (1812 - 1875).

За свого життя він тричі призначався намісником Цісаря у Галичині (1849—1859, 1866—1868 та 1871—1875), був у Відні міністром внутрішніх справ імперії (1859—1861) та сенатором її парламенту. Про його авторитет у державі свідчить хоча б те, що його було титуловано званням почесного громадянина цілої низки міст: Львова, Кракова, Перемишля, Ряшева, Сянока, Нового Сонча та Тернополя.

Син Агенора Голуховського – Агенор Марія Голуховський (1849 – 1921) також досяг владних висот. Він був багаторічним міністром іноземних справ цісарського уряду, після смерті батька успадкував місце сенатора. Голуховські, щоправда вже позбавлені графських привілеїв та землеволодінь, володіли палацом у Скалі і в міжвоєнний час - аж до вересня 39-го.

У 1901 році у львівському парку, що біля будівлі Галицького Крайового Сейму, (нині – головний корпус Національного університету імені І. Франка) було встановлено помпезний пам’ятник Агенору Голуховському - старшому.

Пам’ятний обеліск (так званий «Пагорок»), як символ вдячності тутешніх міщан графам Голуховським, свого часу возвели й у Скалі. Стояв він перед замковою Пороховою вежею. Ясна річ, «Пагорок» не пережив епохи «історичного матеріалізму», як не пережив її і графський палац у парку. Більшовицькими посіпаками було зруйновано навіть фамільну каплицю Голуховських на міському цвинтарі. Львівський пам’ятник зірвали також… У радянські часи таке ставлення до «цісарського вельможі», «польського магната» було зрозумілим. Втім схоже на те, що й нинішні мешканці краю якось «соромляться» свого знаменитого земляка.

Чому б це? Попри консервативні політичні погляди ніхто з Голуховські не був ані тираном, ані українофобом, ані реакціонером. Агенор-старший, скажімо, відомий як один з авторів указу цісаря Фердинанда 1848 року про скасування панщини. Він активно домагався автономії Галичини, сприяв розвиткові освіти у цій відсталій на той час імперській провінції, зокрема допомагав впровадженню у школах навчання українською й польською мовами. Доклався також до створення Львівської політехніки… У Скалі та усіх навколишніх селах, незважаючи на своє польське походження та приналежність до латинського обряду, Голуховські були незмінними патронами і меценатами греко-католицьких церков.

То можливо вже на часі якимось чином увічнити пам’ять про Голуховських? І де найкраще було б це зробити, як не у родинному гнізді?...

Історична частина Скали розпочинається за сотню метрів від паркової брами.

Нині, у осінніх барвах, містечко нагадує таку собі підстаркувату провінційну пані, котра з настанням перших холодів вдягає свої побиті міллю хутра та капелюшки, намагаючись упіймати останнє тепло золотої осені. Адже промені вечірнього сонця у жовтні вже ледь зігрівають. За «парфуми» їй служить отой всепроникаючий запах осінніх яблук. На «пудру» і «помаду» давно вже не вистачає монет – з фасадів її історичних будиночків де не глянь обсипаються рештки ліплення, обростає іржею коване плетиво балкончиків, дощові ринви зяють дірками…

Втім навіть у тому занепаді є чим втішатися - її вулички ще не спаскудили євроремонтами та прибудовами. Мабуть не тому, що цінували отой зникаючий старопольШький шарм – просто грошей нема. Тож якби комусь забаглося ближчим часом знімати фільм про довоєнну Австрію або міжвоєнну Польщу і потрібного ностальгічно-декадентського колориту не вдалося відшукати у Борщові –Чорткові-Бучачі , то тут може б і пощастило. Але варто поспішати, тому що все так не буде…

От приміром Костел Успіння Богородиці – «останнє відлуння готики в Україні», найкрасивіша історична споруда у Скалі - перебував у такому вигляді від початку XVIII століття.

Та оце моє фото, можливо, останнє, де він критий старовинною черепицею. Тому що у головах його нинішніх власників недавно визріла блискуча (у своїй недолугості, звісно) ідея – перекрити храм ХVІІІ століття сучасним «єврошифером». Місцеві мешканці кажуть, що будматеріали вже завезено і костел лише чекає «модернізації».

 Від старої Скали збереглося ще й декілька синагог – адже століття тому єврейське населення переважало у ній. Але нині ці будинки змінили свій вигляд до невпізнання.

Церква святого Миколая стоїть на пречудовому узгір’ї, у вінку старих дерев. Дуже чепурна: від фундаменту до хрестів. Уся - немов шоколадний цукерок у золотій фользі.

За нею проглядаються руїни Скальського замку, що колись грізно нависав над стрімким яром Збруча.

Навіть перебуваючи у стані крайньої руйнації і запустіння, руїни справлють неабияке враження. Тут неповторність ландшафту і химерні обриси замкових стін створюють хвилюючу ауру автентики історичного місця…

Починаючи від Скали - і аж до гирла на Дністрі, збруцька долина набуває каньйоноподібних рис. Почергово то лівий, то правий берег річки здіймається стрімкими кількадесятметровими стінками. Цікаво, що лівий берег скрізь захищено заповідним статусом національного природного парку "Подільські Товтри". Натомість правий, що ані унікальністю ландшафтів, ані  кількістю памяток живої й неживої природи далеко не поступається протилежному - ні. Переконаний, що розширення територій нацпарку "Дністровський каньйон" повинно відбутися і за рахунок ландшафтів долини Збруча.

 Які лише знаменитості не володіли замком за сім століть його історії! Тут і руські князі Корятовичі, і майбутній переможець Грюнвальда литовський князь Вітовт, і польські королі, і коронний гетьман Речі Посполитої, перший власник Ягільницького замку Станіслав Лянцкоронський, і трансильванський князь Ракоці… А скільки руйнувань та відбудов замок у Скалі  переніс – не перелічити.

У ХVIII столітті, коли він вже втрачав оборонне значення, скальський староста Адам Тарло спорудив всередині замкових мурів бароковий палац та прикрасив його портал гарним різьбленням по камені. Але й палацу, і його власникові не пощастило – невдовзі палац вигорів від удару блискавки, а сам Тарло за кілька років загинув на дуелі… Відтоді триває період занепаду Скальського замку.

Останніми його легітимними власниками були все ті ж Голуховські. У міжвоєнний період Подільське Товариство туристично-краєзнавче ініціювало початок робіт з обстеження та консервації замку. Але далі настали часи, коли новим вершителям долі краю було вже не до замків, а декого з посполитих мешканців він цікавив лише в якості місця, звідки можна було безкарно розтягати будівельний камінь…

Надто багато втрачено із історичного спадку Скали за останнє століття. Але ДЕЩО таки збереглося - попри агресію і недбальство кількох поколінь.

Якщо оце ДЕЩО вдасться зберегти і відновити, ще приїздитимуть туристи до Скали з цілої Європи. І потяг знову колись таки почне курсувати... І велосипедисти зачастять, і науковці, і реставратори, і художники, і підприємці… І повертатимуться до нього освічені молоді люди, котрі зараз нажаль, здебільшого покидають містечко над Збручем.

І його майбутня добра слава органічно зростатиме з багатого минулого цього краю. А наші нащадки знатимуть про це минуле краще і не подіятимуть його на "наше" , яке вартує на вшанування, і "не наше" - яке можна й зневажити.

 

 

Фото автора

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поширити інформацію