Вінценз, Скарби
автор: Олександр Степаненко, ЕГО Зелений Світ
7 вересня, біля меморіального хреста на присілку Скарби, що у верховинському селі Бистрець, відбулася україно-польська «Вінцензівська зустріч». Її приурочено до 130-ї річниці від народження «Гомера Гуцульщини» - Станіслава Вінценза.
Організаторами зустрічі були «Товариства Карпатське» (Польща), Товариство «Гуцульщина» та ЕГО «Зелений Світ» (Україна). Свої привітання учасникам надіслали ректор Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника, професор Ігор Цепенда, Директор Студіуму Східноєвропейських досліджень Варшавського університету, професор Ян Маліцький, Народний депутат України Микола Княжицький, Консул Республіки Польща у Львові Рафал Коцот, онука Станіслава Вінценза - Анна де Вінценз....
Ми зустрілися у місці, де лежать скарби...
По-перше, тут край незрівняної краси та природного багатства, правдивий Божий скарб, дарований усім нам. Це про нього писав у своєму «Посланні моїм любим гуцулам» Андрей Шептицький, на той час молодий владика Станиславівський: «Ліси такі густі та зелені, і красні полонини, тай файні кішниці дав Вам Бог, шо лиш май та будь! І дав Вам Бог спосібність до усякої роботи. А усі ті дари і ласки дав Вам Бог на це, аби Ви за них дєкували, у них Бога, Найвишшого свого Пана, узнавали і Єго, єк ґіти добрі найліпшого Отця, цілим серцем любили. Тож ни марнуйте дарів Божих!... Мир Вам!»
У народних легендах знаходимо чимало згадок про скарби, залишені тут Олексою Довбушем та іншими опришками: у потаємних печерах на Синицях та Кізіх Улогах, що під Чорногорою. Більшість людей гадає: там мабуть купи золота, гроші, прикраси, коштовна зброя… Але можливо там сховано лісовими побратимами й щось інше, не настільки блискуче, як золото? Але те, чому немає ціни…
У Бистреці народився ще один скарб, велич та значимість якого ще слід належно оцінити Україні майбутнього. Тут Станіслав Вінценз почав писати головний твір свого життя, епічну тетралогію «На високій полонині», яким навічно позначив Гуцульщину на літературній мапі світу.
Далеко не кожен етнос має власну епічну літературу, що живиться його глибинною філософією та історичним досвідом життя багатьох його поколінь на своїй Батьківщині. Але немалою мірою завдячуючи літературним пам’ятникам такого рівня, народи є пізнаваними та незнищенними у мінливих світах. Ми знаємо і цінуємо давньогрецьку культуру, завдячуючи Гомеровим «Одісеї» та «Іліаді». Італію пізнаємо через «Божественну комедію» Данте. Світобачення американських індіанців – через «Пісню про Гаявату»…
На початку ХХ століття гуцули, що мешкали у високогірних селах, у більшості своїй були неписьменними. Їхня міфологія, традиції, вірування, цінності вільного життя у гармонії з Природою, пам’ять про героїчне минуле предків, їхня візія Світу - все це передавалося в усній традиції від діда-прадіда, "живим словом, що біжить від покоління до покоління, як кров". Вінценз зібрав увесь цей скарб і майстерно передав у чотирьох томах своєї епопеї «На високій полонині». Цей літературний твір органічно постає з мови Народу, як його пісня. З величної Природи Гуцульщини – як гірське пасмо Чорногори, оповите хмарами. З одвічної праці верховинських пастирів - як повновагомий "будз" доброго овечого сиру...
Наша місія у тому, аби передати цей скарб наступним поколінням.
Тому головними учасниками Вінцензівської зустрічі на Скарбах були саме діти – учні Бистрецької школи. В першу чергу до них зверталися промовці, яких зібрав тут Станіслав Вінценз: від Товариства «Гуцульщина» - Іван Зеленчук, від «Товариства Карпатського» - Лєх Римарович, від ЕГО «Зелений Світ» - Олександр Степаненко. Дитячий гурт у свою чергу обдарував усіх нас народними співанками та мелодією флояри. А Гори – щедрим дощем.
Серце Вінценза, що навічно залишилося тут, в Гуцульщині, раділо з нами.
Щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном