Події / Міжнародні події

Королівство Вінценза

30.11.2018
автор: Олександр Степаненко

До 130-ї річниці від народження Станіслава Вінценза - письменника, філософа, етнографа, гуманіста, видавця, речника міжкультурного діалогу та порозуміння між народами

30 листопада 1888 року в засніженому гуцульському селі Слобода Рунгурська, в родині нащадка французьких імігрантів, підприємця Фелікса Вінценза та його дружини, польської шляхтянки Зоф’ї Пшибиловської, народився хлопчик-первісток, якого назвали Станіслав Андреас.

Згодом йому судилося стати видатним письменником і залишити серед іншого у своєму творчому спадку величний літературний пам’ятник, епічну тетралогію «На високій полонині», який сьогодні багато хто порівнює з Гомеровими «Іліадою» та «Одісеєю».

Завдяки цьому творінню Станіслава Вінценза Гуцульщина навічно залишиться на літературній мапі Світу. Далеко не кожен народ має власну епічну літературу, що живиться його глибинною філософією та історичним досвідом життя багатьох його поколінь на батьківській землі. Але немалою мірою завдяки літературній спадщині такого рівня, народи є пізнаваними та незнищенними у мінливих світах. Ми знаємо і цінуємо давньогрецьку культуру, завдячуючи Гомерові. Італію пізнаємо через «Божественну комедію» Данте. Світобачення американських індіанців – через «Пісню про Гаявату» Лонгфелло.

Світ пізнаватиме Гуцульщину через Вінценза…

Він був сином цієї землі. Впродовж цілого його життя – у роки університетських студій, на Великій війні, в еміграції - цей край залишався його «малою Ітакою», сюди він прагнув повертатися і повертався. Врешті-решт - повертався вже лише серцем... Адже усі його дитячі роки минули саме тут: у Слободі Рунгурській, а також у Криворівні, де у той час був маєток дідуся по материнській лінії, Станіслава Пшибиловського. Ймовірно, саме дідусь першим помітив вразливу та вдумливу, творчу та незалежну натуру майбутнього «Гомера Гуцульщини». Це він навчав онука найважливішому на його переконання з мистецтв – мистецтву розмови з людиною, «бесіди щирої, або вже ніякої». Навчив повазі до людської гідності, що не залежить від походження та статків. І саме першому своєму онукові дідусь Пшибиловьский заповів згодом свою розкішну бібліотеку.

А нянею малого панича Станіслава була проста гуцулка з Криворівні, колишня мамина годувальниця Палагна Сліпенчук - Рибенчук. Тож першою мовою, якої він навчився, стала саме нянина мова, тобто гуцульський діалект української. Його дитячими казками були гуцульські легенди та бувальщини у няниному переказі. Палагна наставляла: «Колись будеш балакати різними «панськими» мовами, але дивися, щоби «людської» мови ніколи не забував». Він писав головний твір свого життя польською, але визнавав: «Мова мого дитинства не материнська, а «нянівська», тобто Палагни, українська. Коли якийсь внутрішній голос диктує мені, що я маю написати, то завжди няниною мовою».

Наприкінці ХІХ століття гуцули, що мешкали у верховинських селах, у більшості своїй були неписьменними. Їхня архаїчна культура, міфологія, традиції, вірування, цінності вільного життя, пам’ять про героїчне минуле предків, їхня візія Світу - все це передавалося в усній традиції, «живим словом, що біжить від покоління до покоління, як кров». Тож оце живе людське слово вперше прийшло до Станіслава Вінценза від няні Палагни – і проросло.

Він роками продовжував шукати скарби отих живих людських слів, перекази-переспіви, передані і збережені від діда-прадіда. Шукав вже й після того, як відійшли у вічність: і дідусь Станіслав, і няня… Він зібрав увесь цей мовний скарб і потім, до кінця свого життя намагався записати. Так народжувалися чотири томи, чотири пасма епопеї «На високій полонині»: «Я намагався тільки … сконцентрувати і скласти в цикли давній гуцульський епос, а також творити далі в його дусі, щоб відкрити світові барви й історію гуцульської Верховини… Епопея є власністю українського народу».

Тож епічне творіння Вінценза органічно постає з мови народу, як його пісня. З величної природи Гуцульщини – як гірське пасмо Чорногори, побачене з висоти пташиного польоту. Із споконвічної праці верховинських пастирів - як повновагомий «будз» доброго овечого сиру...

Окрім прийнятої у дитинстві, як своєї рідної, мови няні Палагни, залишилося з Вінцензом ще й нянине пророцтво. Мудра і любляча жінка вочевидь відчувала, що доля готує її вихованцеві якесь особливе призначення. Вразливий хлопчина запам’ятав на ціле життя її Велике Слово: «Будеш Королем, донику…»

І повірив він тому напутньому слову. І зберігав його у серці своєму.

І став він Королем…

Він створив оте «Королівство Гуцульщину», як художнє панорамне полотно - край вільний, мудрий і добрий, той що існує поза часом - убезпечений «на високій полонині» вічності від усіх примх суєтного світу, від воєн, революцій та палацових переворотів... Створив таким, як його пам’ятали і уявляли собі багато поколінь людей, котрі селилися над Черемошем і Прутом, випасали свої отари на полонинах, відвойованих у незайманої лісової пущі, прокладали торгові стежки через Чорногірські перевали.

Мешканці його Королівства - то носії прадавньої пастирської цивілізації, яка споконвіку спиралася на прагнення свободи, миру у собі й миру між людьми, на працю у гармонії з Природою та усвідомленням власного скромного місця у ній. Вони, верховинці, сидять так високо, що їм не важко почути голоси богів з-за хмар. Теплий вітер з півдня доносить до їхнього краю голоси аргонавтів, свіжий сіверко – ясні хмари з казкової країни "Калева". Прудконогий Одісей - і той можливо позаздрив би вправності, з якою перебігає через хребти і кордони його гуцульський побратим Фока Шумеїв: «На Чорногорі ніхто не поважає границь. Тільки про одну границю відомо напевно – що дерева не ростуть до неба і що людина не завоює світу, бо не дасть йому раду. Головний закон звучить так: «Спинися, чоловіче! Світу не перейдеш».

Вінцензом було даровано «громадянство» у своєму Королівстві усім його мешканцям, незалежно від того якого вони роду, якою мовою розмовляють і яким богам вклоняються: гуцульським пастухам, співцям та опришкам, хасидським мудрецям, польським шляхтичам, вірменським купцям… Тут усі – на своїй рідній землі. Тут усіх ним побачено, оспівано й оплакано. Одна із Вінцензових етичних заповідей, його «правд старовіку» – це духовний заповіт людського братерства та ненасильства: «Колись, дуже давно - так переказують старші - люди вклонялися громам, падали долілиць перед блискавкою, мали її за Бога. Але освітлені небесним світлом вітці наші навчили нас віддавна, що не насильству потрібно поклонятися. Отак… від співаків Божих маємо цей заповіт, що краще дати себе розбити блискавкам, ніж вклонитися темному насильству. Такий наш закон верховинський, така правда старовіку».

Вінценз був свідком зникнення тієї гармонійної пастирської цивілізації у ХХ столітті  і тужив за нею. Вона відступала під тиском іншої цивілізації, «лісорубської», з її жадібністю, дріб ' язковою суєтністю та нігілізмом:  «Із вирубками лісів починається нова епоха. Ніщо так не змінило вигляду краю і його краєвидів, ніщо так не змінило його колишньої недоступності, а також… всього характеру життя..., ніщо так не переорало гуцульської окремішності й самобутності, як ці промислові вирубки».

Нині високі полонини під Чорногорою виглядають порожніми. Ніхто не літує на них з отарами овець та кіз. Тисячі спорожнілих гірських осель зіяють порожніми вікнами, а від багатьох вже сліду не залишилося. Багатовіковий уклад життя гуцулів відступає під спокусами споживацького суспільства "одноразового використання", що знецінило слідом за речами і саму людину...

Але Вінценз передчував той час, коли людство, стомлене безупинним бігом по урбанізованому мурашнику, загрожене безупинними конфліктами за сфери впливу, згадає про раніше зневажений ним добрий, мудрий і працьовитий світ. Що прагнутиме повернення до нього. Що будуватиме нову Європу "малих батьківщин", у якій і його улюблена Гуцульщина віднайде собі належне місце.

От і Чорногора по півроку стоїть, скута кригою. І вона своїм виглядом навіває думку, що все живе покинуло ці місця назавжди. Від заростей жерепу й омеги не залишилося сліду - все лягло, пригнічене кількаметровою товщею снігів. Але лиш пригріє Сонце - загримлять сотні потоків з верхів, підтане сніг, і жереп знову підніметься на повний зріст, і луки знову вибухнуть буйним різнотрав’ям....

Тож нехай його ідеальне "Королівство Гуцульщина" нині існує як символічна реальність, у людській памяті та уяві, але до нього належить наполегливо сходити, долаючи захланність, невігластво і забуття, відвойовуючи у темної пущі світлі й високі полонини людського братерства, миру і гармонійної праці.

Адже «Маєтності, садиби і будинки розсипаються на порох, а те, що людське залишається і тримає майбутнє в своїх обіймах”.

* * *

До 130-ї річниці від народження «Гомера Гуцульщини» маємо гарну новину – у видавництві «Лілея НВ» вийшов новий наклад першого тому тетралогії «На високій полинині», «Правди старовіку» у перекладі Тараса Прохаська. Це варто читати, якщо ми справді прагнемо, щоб «очі бачили, мізки думали, а не лічили».

 

 

Поширити інформацію