Публікації / Історико-культурна спадщина

Він був сином цієї землі

30.11.2019
джерело: Українська літературна газета

30 листопада виповнюється чергова річниця від дня народження Станіслава Вінценза - письменника,публіциста, філософа, видавця, речника зближення народів і культур, Праведника народів Світу.

З цієї нагоди письменниця Наталія Пасічник записала розмову з Олександром Степаненком – громадським діячем, краєзнавцем, людиною, яка намагається популяризувати в Україні ім’я Вінценза та його спадок.

Н.П.: Олександре, останніми роками Ви були помічені у спробах влаштовувати публічні презентації, говорити, писати про творчість Станіслава Вінценза, дарувати його твори... Інколи зазираю до групи у Фейсбуку "Рік Станіслава Вінценза", у який Ви є модератором і активним дописувачем. 30 листопада - день народження письменника, якого називають "Гомером Карпат". Що Ви хотіли б сказати у цей день?

О.С.: Вінценза не даремно нарекли "Гомером Карпат". Він залишив нам у спадок чудовий літературний пам’ятник, епічну тетралогію «На високій полонині». Її сьогодні багато хто дійсно порівнює з Гомеровими «Іліадою» та «Одісеєю». Завдяки цьому твору Гуцульщина з’явилася на літературній мапі Світу. І залишатиметься на ній. Далеко не кожен народ має власну епічну літературу такого рівня. Але завдяки таким творам народи є пізнаваними у Світі. Знаємо давньогрецьку культуру через Гомера. Давню Італію пізнаємо через «Божественну комедію» Данте. Світобачення американських індіанців – через «Пісню про Гайавату» Лонгфелло. Світ пізнаватиме Гуцульщину через Вінценза… Ясна річ, для цього потрібно, щоб написане ним перекладалося на мови Світу і читалося.

Н.П.: У чому полягає подібність "Високої полонини" до давньогрецького епосу: у мові, стилі розповіді, характері змісту?

О.С.: Як і Гомер, Вінценз записав, трансформував у літературну форму усний народний епос. Наприкінці ХІХ століття (а це - роки дитинства письменника) гуцули у більшості своїй були неписьменними. Їхня архаїчна культура - міфологія, традиції, вірування, цінності вільного життя, пам’ять про героїчне минуле, їхня візія Світу - все це жило в усній формі, "живим словом", не писаним. Це живе слово, за висловом Вінценза, "бігло від покоління до покоління, як кров". Він роками збирав скарби отих живих людських слів, передані і збережені від діда-прадіда. Так народжувалися чотири томи, чотири пасма «На високій полонині». Тож епос Вінценза постає з мови народу, як його пісня. З природи гуцульської Верховини – як пасмо Чорногори. Із споконвічної праці верховинських пастирів - як «будз» овечого сиру. Письменник писав "Полонину" польською. Але він зізнавався, що будь-яку фразу він спочатку чує "людською мовою", тобто гуцульською говіркою української. А вже її перекладає і записує польською. Зрештою Вінценз навчався ще у той час, коли у гімназіях викладали "латину і греку". Він читав античних класиків в оригіналі. Мови античного світу ще були зрозумілими у цілій Європі. Ці мови були одним з чинників цілісності європейського культурного простору.
Томи Гомера і Данте були його настільними книгами впродовж цілого життя. Тому я можу припускати, що якась мовно-лексична схожість їх з "Полониною" також є. Але не варто вважати, що творчість Вінценза є зануреною у минуле. Дозвольте, я спробую зачитати Вам, як про нього пише Чеслав Мілош у передмові до тому публіцистики "Po stronie pami?ci". Переклад мій, даруйте, якщо недосконалий: "Всупереч видимості Вінценз ангажований до надзвичайно актуальної полеміки... Слухача-читача він бере за руку, відводить убік і каже: туди не дивися, дивися сюди… У такий спосіб пробує його лікувати. Від яких недугів? Від тих, які кожен схильний вважати за долю сучасної людини: від тривоги, розпачу, почуття абсурду, від тих, чиї справжні імена звуться - безбожність та нігілізм».

Н.П.: А як би Ви окреслили головні змістовні та ідейні домінанти Вінцензової епопеї? У чому власне полягає ота його "правда старовіку"?

О.С.: Гадаю, найповніше у нього простежується духовний заповіт людського братерства, прагнення свободи, ненасильства. Він не раз наголошує саме на цих цінностях. Говорить вустами своїх героїв: "Краще дати себе розбити блискавкам, ніж вклонитися темному насильству. Такий наш закон верховинський, така правда старовіку».

Н.П.: Як ця проповідь ненасильства і братерства поєднується з образом Олекси Довбуша, якого Вінценз оспівує у "Високій полонині"?

О.С.: Довбуша оспівує народ. Вінценз відтворює його образ таким, який той є в історичній пам’яті гуцулів. Але не ідеалізує його беззастережно. Не приховує від читача свідчень про жорстокі вчинки найуславленішого з опришків. Чого варта розповідь про моторошне вбивство газди Дідушка! Але наскільки пронизливою є сцена важкого каяття Довбуша і мотив християнського прощення за пролиту у гніві кров, який завершує її! Вінценз не раз згадує також епізод зустрічі Довбуша з юдейським святим Баал Шем Товом та братерства між цими історичними персонажами, яке було продовженням тієї зустрічі. Для нього вона є знаковою - як свідчення діалогу і переплетення культур. Як символ братерства між людьми. Без озирання на усе, що їх розділяє.

Н.П.: Чому ім’я Вінценза прийшло до нас лише тепер, через десятиліття після написання його творів ?

О.С.: Передусім через упереджене ставлення і стереотипи:"не наш", "чужинець", поляк", "панський син". Нас все ще відлякує будь-яка елітарність та інакшість. Ми все ще намагаємось вибудовувати "канонічні рамки" української літератури на основі якихось ідеологем про її "народність", "національну чистоту". З цією культурною самоідентифікацією щось не так. Вона хибна як на мене, бо штовхає до хуторянської самоізоляції. Але її прищеплено нам дуже давно. Гадаю, саме через це справа перекладів Вінценза на українську дуже затрималася. І не лише його, звісно.

Н.П.: Вікіпедія та інші джерела одноголосно трактують його як польського письменника…

О.С.: Так, правда. Але ця традиційна формула якось не дуже узгоджується з твердженням самого Вінценза про те, що головний твір його життя "На високій полонині" є власністю українського народу. Оскільки він лише відтворив усний народний епос гуцулів. Як це - польський письменник, а творчість подарував іншому народу? Шизофренія якась... Я міг би погодитися з трактуванням "польськомовний письменник". Оскільки майже все написано ним польською. Але загалом володів він чотирнадцятьма мовами. Зрештою всі ці етноцентричні формули мають дуже сумнівну придатність стосовно людей, сформованих у мультикультурному оточенні, яким на початку ХХ століття була Галіція. Та й ціла Східна Європа. Вінценз згадував, що першою мовою його дитинства була "нянина мова", мова гуцулки Палагни, тобто українська. У батьківському домі спілкувалися між собою польською, але мовою шляхетських салонів тоді ще залишалася французька. Від робітників-канадців на нафтових копальнях у Слободі Рунгурській малий Стась швидко навчився англійської. На ринку у Косові та Коломиї всі могли порозумітися і польською, і українською, і їдишем. У гімназії навчання велося німецькою та польською, вивчалися руська, тобто українська, латина, грека, французька. У Віденському університеті Вінценз опановував ще й санскрит та російську. Зі своєю першою дружиною він говорив по-російськи... Увесь величезний простір Центральної та Східної Європи, попри державні кордони досить тривалий час був територією взаємопроникнення мов та культур. Люди могли спілкуватися різними мовами, ходити до різних храмів, але вони жили поруч. Вони добре розуміли одне одного. Їхній світ був спільним. Не безпроблемним, але спільним. Тому інколи наші спроби приписати того, чи іншого літератора тієї доби до якоїсь однієї національної культури виглядають безглуздо.

Н.П.: Наскільки повно видана і відома спадщина Вінценза в Польщі і в нас?

О.С.: У Польщі видано практично все. Українському читачеві був знайомий донедавна лише перший том тетралогії, "Правда старовіку", у гарному перекладі Тараса Прохаська. Видавництво "Лілея НВ" минулого року перевидало її. Наклад ще не розійшовся. Перекладена досконала біографія письменника, написана Анною Олдаковською-Куфель. От її вже не знайти днем з вогнем у книгарнях! Цього року "Фоліо" видало другий том, "Nowe czasy. Zwada". Переклав на українську Володимир Павлів. Книжка є в продажу, в друкованій та електроніній формі. Можна купувати і читати. Але загалом не можна сказати, що Вінценз є популярним письменником. Як в Польщі, так і в Україні. Хоча польські дослідники і популяризатори, поза сумнівом, ідуть попереду.

Н.П.: В одному із своїх текстів Ви називаєте Вінценза "Людиною діалогу". Про що був цей діалог за життя письменника і як він трансформувався зараз?

О.С.: Його можна вважати "людиною діалогу" у багатьох сенсах. По-перше, Вінценз був чудовим співрозмовником. Це відзначають всі його сучасники. Його дім був завжди повен друзів. Він був спроможним до щирої та цікавої розмови з різними людьми: від рафінованих європейських інтелектуалів до неписьменних пастухів. Цю спроможність до "розмову щиру, або вже ніякої" виховував у нього з малечку дідусь Станіслав Пшибиловський. Пізніше він знаходив можливість діалогу навіть з функціонерами НКВС та політруками Червоної Армії. Тому що бачив у них заручників системи і прагнув роздивитися їхнє справжнє людське обличчя, знівельоване системою.

Вінценз упродовж усього свого життя завжди залишався речником діалогу та порозуміння між українцями та поляками. У 1919-у – відмовився від участі в україно-польському збройному конфлікті, не бажаючи воювати проти українців. У 1926-у біля власного будинку у Слободі-Рунгурській встановив перший в історії пам’ятник Іванові Франку з надписом українською "ВІРЮ В СИЛУ ДУХА. ІВАНОВІ ФРАНКОВІ, СИНОВІ ЦІЄЇ ЗЕМЛІ". У 1927-у демонстративно пішов з державної служби на знак протесту проти національної політики уряду… Навколо нього гуртувалося коло інтелектуалів, котрі розуміли важливість діалогу через культуру - в епоху, яка слухала переважно монологи політичних вождів. «Коло Вінценза» широке і різноманітне. Це Чеслав Мілош, Єжи та Станіслав Стемповські, Єжи Гедройць, Юзеф Чапський, Пьотр Дунін-Борковський, Іван Кедрин-Рудницький, Євген Маланюк, Петро Шекерик-Доників, Юліан Тувім, Ігор Шевченко, Віт Тарнавський, Вілем Гожиця… Ймовірно, саме Вінценз у повоєнні роки був ініціатором оприлюднення колективної декларації польської інтелігенції, адресованої українцям. Ця ідея народилася в колі чотирьох видатних людей: Єжи Ґедройця, Єжи Стемповского, Петра Дуніна-Борковського та Станіслава Вінценза. Відомо, що існував план скласти «декларацію україно-польського порозуміння» і оприлюднити її у часописі «Культура», який видавав Ґедройць. Уявімо собі той час! Йшов 1949 рік. Ще не заросли травою братські могили жертв україно-польського протистояння на Волині, Поділлі, Надсянні та у Бещадах! Ще свіжою була пам’ять про «Операцію Вісла»! Стосунки між польською та українською еміграцією були відверто ворожими. Усі чекали зіткнення радянського та західного блоків, війни і чергового перекроювання кордонів. Здавалося, у цей момент вести мову про порозуміння і примирення заради майбутнього можуть лише відверті ідеалісти або самогубці. Але вже в той час люди з "кола Вінценза" вважали, що діалогу між народами з багатовіковою спільною історією немає альтернативи.

Н.П.: Яку роль, на Вашу думку, Вінценз відіграв у формуванні українського культурного простору ?

О.С.: Скоріше - може відіграти. Він може розширювати межі цього простору, робити його більш відкритим, багатим, зрозумілим Світові. Гуцульщина в епосі Вінценза - це відкритий світ! Він дуже не схожий на традиційний для нас образ національної фортеці у ворожому оточенні. З верхів Чорногори видно дуже далеко. Тут не поважають границь. Пасма Чорногори тут не заважають людям по різні боки гір зав’язувати побратимські стосунки. Улюблений персонаж Вінценза, його верховинський прудконогий Одісей, Фока Шумеїв, з легкістю долає перевали, пускається у фантастичні подорожі, прагне допомогти своїм і "чужим". Більше того, у візії Вінценза гуцульська Верховина не є провінцією, глухим кутком. Вона бачиться автором як малий центр Всесвіту. Схоже до того, як Еллада була таким центром у візії Гомера.

Н.П.: Чи можна на прикладі Вінценза говорити про українську літературу, написану іншими мовами?

О.С.: Так, безумовно. І це стосується не лише літератури, але й культури загалом: і літератури, і мистецтва, і цінностей , і звичаїв, і культури пам’яті.... Хоча в Україні досі бракує визначеності у питанні: що ж таке українська культура? Чи зокрема включаємо ми до неї культурний внесок інших етносів, які історично співіснували з українським ? Така невизначеність призводить до стагнації культури, втрати культурних контекстів , які не вважаються українськими. Помилково не вважаються.

Н.П.: Це важливо зараз для людей, для країни, як Ви гадаєте?

О.С.: Гадаю, так. Процес нашого наближення до Європейського співтовариства включає не лише політичну угоду. Тут повинен існувати ще й культурний аспект. Я вірю, що шлях до взаєморозуміння і партнерства між країнами і людьми лежить через стежки у культурі. І "стежку Вінценза" у цьому сенсі варто бачити. Повірте, його не даремно визнано одним з інтелектуалів, які були передвісниками об’єднаної Європи. Він, як і інші люди з його кола, мріяв про "Європу малих батьківщин", родинну, менш політизовану , більш олюднену, відкриту Європу.

Н.П.: Цікаво, що одним із свідчень співіснування у Західній Україні різних етносів є кладовища. Приміром, навіть у найменших селах та містечках досі залишилися українські та польські цвинтарі, не говорячи вже про вцілілі, або знищені єврейські поховання…

О.С.: Так, історичний ландшафт часом промовляє сам по собі, за нас. Минуле промовляє до нас - заради майбутнього. Цвинтарі часом більш переконливо свідчать про мультикультурність нашої частини Європи, аніж, скажімо, наші краєзнавчі музеї, публікації у періодиці, зміст шкільних програм з історії, і таке інше ... Хоча є приємні виключення. Це може здаватися парадоксальним, але про це ж свідчать навіть військові цвинтарі. Можливо, Вам доводилося бувати на цвинтарі часів Першої світової у Звенячині над Дністром? Ви ж не раз проїжджали цією дорогою, через історичний міст у Заліщиках, правда? Там поховано кільканадцять тисяч солдат різних армій. Серед них австрійці, угорці, поляки, українці, росіяни, румуни, євреї. І над їхніми братськими могилами обеліск з одним надписом "PRO PATRIA" - "ЗА БАТЬКІВЩИНУ". Вони гадали, що батьківщини у них різні. Авжеж, вони розмовляли різними мовами і їх вбрали у різні військові строї. А тут так виглядає, що PATRIA у них була одна...

Н.П.: І все ж кому належить спадщина Вінценза – українцям, чи полякам?

О.С.: Спадщина Вінценза - європейського та світового рівня. Її не варто ділити. Було б добре, якби і українці і поляки, інші нації вважали її нашою спільною спадщиною. Щоб він був зрозумілим і близьким усім нам. Тому що усі ми - люди, які пов’язані спільною багатовіковою історією. І повинні розуміти одне одного попри те, що ми різні. Він також бачив себе сином цієї землі, як і Франко, якого дуже цінував. Це важливо.

Н.П.: А з чого розпочалося Ваше захоплення Вінцензом?

О.С.: Колись давно зустрів у Карпатах групу польських студентів, які мандрували горами з томом "Правди старовіку", читаючи вголос на привалах. Це виглядало дуже зворушливо. Я тоді ще не був знайомий з його творами і взагалі нічого не чув про нього. Але у 2012 році вийшов перший том "Полонини". Побачив його у книгарні, згадав тих студентів, ну і відтоді почалося ...

Н.П.: Знаю, що стартувала робота по створенню художнього фільму «Вінценз». Що обіцяє цей проект?

О.С.: Справа хороша. Її ініціював народний депутат Микола Княжицький. Вже з’явився рекламний тизер майбутнього фільму. Якщо вдасться довести цей проект до успішного завершення, це буде добрий внесок у популяризацію імені письменника. З’явиться зацікавлення, хтось захоче прочитати твори. Треба думати і про повнометражний документальний фільм, який розповів би максимально професійно і достовірно про його життя і багатьох видатних людей з "кола Вінценза". Загалом пан Княжицький багато робить для популяризації особистості Вінценза. З його ініціативи було проведено дві міжнародні конференції конференції "Коло Вінценза - майбутнє Карпат", у минулому і цьому році. Засновано премію імені Вінценза - за гуманістичне служіння і внесок у розвиток регіонів. Її першими лауреатами стали Мирослав Маринович та Іван Малкович. Вже кілька років такою ж премією нагороджуються гуманітарії у Польщі. Поступово ім’я Гомера Карпат поверається із забуття.

Н.П.: 2018-й, проголошений "Роком Станіслава Вінценза", нібито давно завершився. Що вдалося зробити ? Що не вдалося? Про що мрієте?

О.С.: Насправді рік Вінценза не відзначався на державному рівні. Усе, що робилося у цьому сенсі - громадянські та приватні ініціативи. Ми почали зі створення відкритої групи у Фейсбуку. Зараз у ній півтори сотні учасників. Дописують українці і поляки. Відбулося чимало "Вінцензівських зустрічей" з розповідями, презентаціями, громадськими толоками, даруванням книжок: у Косові, Верховині, Криворівні, Слободі, Бистреці, Головах, Тернополі... Лобіювали ідею присвоєння імені Вінценза школі і бібліотеці. Радіємо, що перша в Україні бібліотека імені Вінценза вже створена - у Слободі, селі, у якому народився письменник. Школи поки що немає. Двічі провели спільні з "Товариством Карпатським" експедиції через Чорногору, "стежками Вінценза", якими він йшов у вигнання. Кожна з них завершувалася зустріччю біля "Вінцензівського хреста" у Бистреці. Треба продовжувати цю справу. Хочу зауважити, що наразі ця наша просвітницька активність існує виключно у вигляді неформальної ініціативи. Тож ніяк і ніким не фінансується. Але планів багато... Добре, що справа з перекладами на українську нарешті зрушилася. Знаємо, що Олесь Герасим почав роботу над збіркою публіцистики "Діалоги з совітами".

Маю надію, що 150-річний ювілей Вінценза відзначатиметься в Україні на державному рівні і до того часу буде перекладено і видано усі томи його епічного циклу та усю публіцистику.

А мрію про те, що колись на Чорногорі зустріну молодих людей, які мандруватимуть з книжкою "Висока полонина" українською мовою і читатимуть одне одному вголос.

Справді, важливо, щоб написане "Гомером Карпат" читалося Вашим, молодим поколінням. Вдячний Вам за зацікавлення особистістю і спадщиною Вінценза.

* * *

Наталія Пасічник - поетеса, член Спілки письменників України, лауреат численних літературних премій, кандидат філологічних наук, викладач Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка

 

Олександр Степаненко - громадський діяч, краєзнавець.

 

 

Поширити інформацію