Час збирати каміння
20 листопада у чортківській «Бібліотеці на вулиці Зеленій» відкрилася фотовиставка «Мультикультурна спадщина Тернопілля в світлинах», яка цього року вже побувала в Збаражі та Тернополі разом з Мандрівним фестивалем Docudays UA.
Авторами фото, представлених на ній, є тернопільські журналістки Анна Золотнюк та Ірина Небесна, а також Олександр Степаненко. За задумом авторів, метою виставки є привернення уваги до стану збереження слідів культур етнічних меншин, історично пов’язаних з Тернопільщиною. Йдеться переважно про єврейську, польську, німецьку, та вірменську спільноти. На жаль, сьогодні значна частина їхньої культурної спадщини на теренах нашої області перебуває в руїнах і забутті….
Поділля споконвіку було рідним домом для багатьох етносів: українців, поляків, євреїв, ромів, вірмен, німців… Їхня спільна батьківщина була сильною у часи взаємної злагоди між ними. Вона ставала здобиччю загарбників через їхнє взаємне поборювання. Цей світ не був позбавлений внутрішніх протиріч, але так чи інакше - все добре, що збудовано тут, завдячувало своїй появі порозумінню та синергії дій між людьми різного етнічного походження, віросповідання та поглядів.
Дві світові війни, масові репресії та депортації більшовицького режиму, Голокост, кривавий україно-польський конфлікт докорінно змінили етнічний склад населення нашого краю та часто супроводжувалися руйнуванням матеріальної спадщини тих, кого тут вже не стало. Переписування історії на догоду політикам також нерідко мало за ціль стирання самих згадок про усіх «інших». Тож нині мовчазними свідками їхнього проживання у нашому краї часто є лиш покинуті храми, запущені цвинтарі, історичні будинки, імена власників яких давно забуто…
Багатьма, на жаль, забута і та істина, що розмаїття культур, іхнє спіжиття та синергія є чи не найбільшими скарбами людства.
Сліди багатовікового проживання євреїв на Поділлі можна побачити чи не у кожному нашому місті. Тішить те, що останнім часом подекуди трапляються волонтерські спроби доглянути окремі пам’ятки, але звісно, вони не вирішують усіх проблем збереження єврейської спадщини.
Одна з таких спроб – на фото Ірини Небесної, зробленому у Бережанах. Тут люди доброї волі просто зібрали уламки мацев, тобто різьблених надмогильних стел, що розкидані по місту, принесли їх на історичний єврейський цвинтар та склали у подобу лапідарію.
А от історичний єврейський цвинтар у Товстому, де похована мати засновника хасидизму Баал Шем Това, рятують від заростання … кози, які випасаються тут. Їхня позитивна роль у збереженні історико-культурної спадщини єврейства зафіксована на фото Олександра Степаненка.
Ось ще одне фото Ірини Небесної. Це містечко Скалат, до меморіалу вбитим євреям просто хтось приніс жорна, зроблені з мацеви…
На цьому фото Анни Золотнюк – синагога XVI століття в Гусятині, найстаріша на Тернопіллі. У радянські часи тут діяв краєзнавчий музей, завдяки чому стан пам’ятки був ще відносно задовільним. Відтоді як музей перенесено в інше приміщення, а синагога виявилася відкритою чотирьом вітрам, її руйнування прогресувало.
Нещодавно за кошти міжнародних благодійних організацій вдалося впорядкувати єврейські цвинтарі у Збаражі та Бучачі, могилу рабина Давида Моше Фрідмана на зруйнованому найдавнішому єврейському цвинтарі у Чорткові. А от два інших історичних кладовища (у районі Калічівка та по вул. С. Бандери) давно перетворилися на непрохідні лісові хащі. На них знаходяться також поховання жертв Голокосту, локалізація яких не уточнена. «Генеральний план м. Чортків Тернопільської області», затверджений Чортківською міською радою минулого року, не містить жодної згадки про історичні єврейські цвинтарі міста… Вочевидь не складно очільникам міста проголошувати рекламні гасла про «Місто синергії культур». За гаслами мали б прийти конкретні рішення і справи, яких наразі надто мало …
Вірменська історико-культурна спадщина представлена на виставці фото найдавнішої в краї Церкви Богородиці середини XVI століття в Язловці. У роки ІІ Світової війни вона зазнала руйнувань, але була відновлена із збереженням традиційної архітектури і наразі перебуває під опікою місцевої громади УГКЦ. Другою пам’яткою вірменської сакральної архітектури на Тернопіллі є Церква Різдва Богородиці XVIІІ століття у Бережанах.
У Галичині та на Поділлі вірменські спільноти виникли ще у XIV столітті, найперші – у Кам’янці та Львові. Дещо пізніше: в Бережанах, Бродах, Бучачі, Городенці, Дубні, Жовкві, Золочеві, Коломиї, Кутах, Могилеві-Подільському, Обертині, Підгайцях, Рашкові, Самборі, Сатанові, Скалі, Смотричі, Снятині, Станіславові, Тисмениці, Хотині, Чернівцях, Чорткові, Ягільниці, Язловці.
Вірмени прийшли у наші краї з Криму через Молдову та Валахію. У Криму довший час вони сусідили з кипчаками і відтак засвоїли їхню мову. Дослідженнями кипчакомовних архівних джерел вірменських спільнот, які існували не теренах сучасної України, плідно займалися всесвітньо відомі вчені-орієнталісти Агатангел Кримський та Омелян Пріцак. Що ж до пересічних українців, то схоже, що історію «наших вірмен» нам ще довго доведеться відкривати для себе...
Зразків німецької матеріальної спадщини збереглося не так багато, на жаль, хоча німці також селилися у нашому краї впродовж тривалого часу. І не лише у великих містах. У найстарішому літературному пам’ятнику міста Чорткова, збірці новел Карла Еміля Францоза “Die Juden von Barnov” знайдете згадку про швабів, які в середині ХІХ століття вели господарство в околицях містечка, автором названого Барновом, яке насправді є Чортковом. Начебто найкращі фрукти на міському ринку в Барнові пропонували саме ті шваби.
А один з присілків села Полівці літні люди досі називають «кольонією» - у нагадування про те, що саме тут було поселення німецьких колоністів.
Без сумніву, найбільш масштабним технічним проектом, який залишив по собі на нашій землі німецький розум – це Галицькі залізниці. Хоча будувалися вони за кошти казни Австро-Угорщини й багатих місцевих інвесторів та підприємців, проектантами та інженерами залізниць, мостів та вокзалів були переважно австрійські інженери, тобто етнічні німці. Тож, милуючись величним віадуком у Плебанівці, що поруч з Теребовлею, маємо нагоду згадати добрим словом і їх також.
Що ж стосується нематеріальної спадщини, то мабуть найбільшим внеском, отриманим мешканцями нашого краю від німецької культури, виявилися початки формування ПОВАГИ ДО ПРАВА – від запровадження основ місцевого самоврядування у формі «магдебурзького» (німецького) права і до становлення органів правосуддя.
У Чорткові уособлює цей внесок будівля колишнього окружного суду – досі найбільший та найвеличніший адміністративний будинок у місті. Цього року, 30 жовтня, сповнилося 110 років від створення суду. Чортківський судовий округ в 1911 році об’єднав 11 судових повітів краю і суттєво пожвавив розвиток Чорткова як міста.
На жаль, плачевним є стан, у якому перебуває нині ця пам’ятка, власником якої є державний навчальний заклад, Західноукраїнський національний університет, який, до слова, навчає також майбутніх юристів. Сам лиш вигляд його даху водночас слугує відображенням рівня нашої поваги: і до права, і до спадщини попередніх поколінь.
Створюючи цю виставку, автори свідомо не торкалися нацистського періоду в німецькій історії. Адже нацизм, як і більшовизм та інші тоталітарні ідеології зрештою, подібні до вірусу, який вражає культуру. Є вбивцею культури. Є тим, що в принципі не можна успадковувати. Ми ж воліли б вести мову саме про культурну спадщину, яка множиться шляхом тривалої еволюції людства…
Найбільшу частку робіт, представлених на виставці, складає спадщина польської етнічної спільноти: костели, каплиці, цвинтарна скульптура, історичні будинки. Деякі з них взяті під опіку сучасними інституціями. Але більшість перебуває в руїні. Частина з них несе на собі сліди вандалізму, залишені у часи войновничого атеїзму, чи ж націоналізму...
Цей круглий отвір в тілі скульптури Діви Марії з католицького цвинтаря у Збаражі не є дефектом матеріалу. Він - від кулі.
А цей храм називаємо Костелом Розстріляного Янгола - він у Млиниськах, що поблизу історичного Янова. Його портал також весь зрешечений кулями...
Руйнування храмів коїлися у часи, коли людина зруйнувала храм гідності та милосердя - у собі.
Але час розкидати каміння, здається, давно минув. Настав час - збирати його …
