Станіслав Вінценз - "Старт у майбутнє"
Нарешті, хочу застерегти, якщо комусь мої спогади про Львів видаватимуться надміру відбіленими, то я не роблю це з якогось місцевого патріотизму, який би до такого рівня затуманив мій погляд. Я не був львів’янином, не мешкав ніколи довго у Львові, не відчував себе ніколи львів’янином. Навіть мав свої застереження проти Львова впродовж певного періоду часу. Не любив його просто як галіційської столиці, або як претензійного острова з польською винятковістю. Про це я вже згадував вище. Тому можливо я витримав в університеті у Львові лише один семестр 1908-1909 років, і то наприкінці семестру «втік».
Лише після війни, коли, як було сказано, Львів почав підупадати, я придивився до Львова, а потім і полюбив. Не Львів офіційний чи навіть офіційно- національний, тільки Львів, такий як він був, автентичний, регіональний, без претензії. Те ж саме я можу сказати про інші галицькі міста, такі як Станіславів, Тарнополь, Бережани та Бучач, в яких я відкривав щоразу більше принади, навіть чарівності, не глянцевої і не модерної, але історичної, але локальної.
Найважче мені було наблизитися, і це характерно, до мого повітового міста, славної «Коломиї не помиї». Із здивуванням я спостерігав згодом, що йду слідами моїх земляків з верховин і полонин, вільних і неквапливих пастухів та архаїчних землеробів з краю безгрошового господарства або слабкого грошового обігу, які звуться гуцулами. Для них Коломия була в’язницями, судами, казармами, управами, податковими службами, банками, усіма цими проявами світу їм чужого і організму значною мірою ворожого. Натомість вони цінували п’ятничні базари, річні ярмарки та «храми» , тобто церковні свята, зокрема, одне з них справді дуже пацифістське - перед лицем міжнаціональних битв - 15 серпня, єдиний раз на рік, коли латинники, тобто практично усі поляки, проводили урочисті процесії разом з греко-католиками, тобто українцями.
І я здивовано помітив, що в Коломиї мені подобається лише те, що гуцулам. Бурхливі базари - справжні живі вистави для етнографічного музею, адже кожне з сіл, які прибували на ринок, презентували не лише різні типи людей, різне вбрання, різну упряж, але навіть багато відтінків покутського діалекту, іноді дуже відмінних один від одного. Все це разом з жидівськими купцями, вишикуваними до свого свята, як процесії східних священиків, занурене у кольори фруктів, овочів, квітів, серед різних рас коней та худоби, було незабутнім.
І що найцікавіше, це повторювалося, час від часу поверталося, начебто всі ті риси виливалися з якогось невичерпного джерела.
Але чим більше я дорослішав, тим менше міг заперечувати те, що хоча й не терпів коломийського міщанства, насправді багато завдячую Коломиї та іншим малим містам, де я навчався в школі. В першу чергу дружбі, започаткованій у школі, а надалі користі, отриманій у школах та бібліотеках, зокрема коломийських. У Коломиї була бібліотека Крашевського, також - так звана Велика бібліотека Янкеля Оренштайна (зібрання філософських творів іноземними мовами). Там професор Дембіцер навчив нас читати Гомера із завзятою досконалістю, що зі мною залишилося назавжди. Там професор Кусь відкрив нам Виспянського, а професор Міссона - німецьких романтиків та неоромантиків до Демелля, Гауптмана і Момберта. Нарешті, професор Струтинський захопив нас початками сучасної "романтичної" фізики. Там ми слухали реферати про французький символізм і там ми випробовували власні сили у цьому напрямку в учнівському часописі "Рух", засліплюючи своїх колег цитатами не лише з Малларме про кольори голосних звуків, але також з поетів Рене Гіля та Густава Хана, сьогодні, якщо не помиляюся, забутих.
У Коломиї була також школа музики, і в зв’язку з цим ми слухали багато давніших мелодій, таких як пісні Шуберта або більш сучасна музика, як музичні новинки Вагнера. Отож чи повинен я бути невдячним до нелюбої мені впродовж стількох років «Коломиї не помиї»? Звідки ж я сам був, врешті-решт?
Вже в наступні роки, повертаючись з-за кордону, я доклав відому аристотелівську приказку до регіонів моєї країни. І тоді мені здалося, що я його зрозумів. Вислів звучить так: "Поезія - це щось більш філософське і серйозне, ніж історія".
Ось вирішення. Міста, які я знав, були сучасним і минулим: суспільним, цивілізаційним та історичним, тобто творіннями. А Верховина, і Полонина, вся країна, що лежить за Прутом, це вірш, це обіцянка з майбутнього, це майбутнє. Сьогодні кажуть дійсно, що ми "розробляємо" історію та будуємо майбутнє, але зрештою юнацьке майбутнє, яке нас манить і обіцяє, не зовсім те ж саме, що насправді збудеться, інакше не було б нового майбутнього.
Спогад про старт моєї юності з гірського краю залишився у моїй пам’яті в образі поїздки, коли мій вуйко Стасьо, мамин брат, завіз мене своєю гарною особливою четвіркою коней з-над Черемошу до Коломиї, до гімназії, де власне мав здавати вступний іспит. Відстань була значною, зазвичай її долали на перекладних конях, зупиняючись і пересідаючи у Косові. Часом виїжджали рано вранці, а іншого кінця подорожі діставалися тільки пізно пополудні або лише на вечерю у бабці Вінценцової на вулиці Дідушицьких. Вуйко Стасьо, не переймаючись ризикованою дорогою, довіз мене за не надто більше, ніж дві години. Я точно пам’ятаю, тому що він дуже пишався цим.
Вуйко Стасьо - то був парубок ладний, рослий, стрункий, з розвіяною темною чуприною, лише голову мав якось смутно похилену, як би під особливим тягарем його незвичної долі. Він не був зразком міщанської цноти, хіба що лицарської зухвалості. Ще менше був зразком вченості, адже хоча й навчався він у семи гімназіях, закінчив ледве п’ять класів.
Він підправив під самий ганок четвіркою карих і сивих, запряжених до золотистого віденського ридвану-фаетону. Я хутко заскочив, адже коні нетерпляче грали. Коли вуйко стрілив батогом, коні, стримувані з цілої сили на гострих мундштуках, аж присіли на задні. А коли він гукнув грізно: "Гайда, діти!", вони ніби скочили в повітря, як на крилах. Захопило мені подих від подиву. Але також з переляку. Ох, як я боявся! Аж мені недобре стало. Але не було часу, за мить ми вже були над Рікою.
Правлячи, Стасьо ніяк не стримував коней, він лише стріляв батогом у них над головами. Коли бричку заносило у рів, або у яр над безоднею Буковця, коні блискавично витягали її і несли без пам’яті вгору або донизу.
Раз лише він зупинився по дорозі на самому перевалі Буковця. Запросив старого, малого й схудлого жида, котрий зазвичай курсував з мішком на плечах з Ясенова до Косова: «Шлома, сідай хутко!» Шлома зойкнув: «Паничу, я си бою!» – «Зі мною нема що си боєти!» – гукнув вуйко. Шлома радий - не радий всівся, і коні рвонули бричку з місця у шаленому бігу донизу. В Косові зіскочив Шлома хутко, сміючись і радіючи – хтозна з чого: чи з того що так швидко заїхав, чи що вже позбувся тієї вар’яції. Аж до самого Коломиї не зупинилися ми вже ані разу, на гостинці усі квапливо поступалися нам дорогою.
Тут невелика мовна нотатка. Мова була у нашому краї виразом класової приналежності. Шлома належав до люду, а гуцульський діалект української мови був людською мовою. З родинами Дріммерів і Гертнерів, що належали до хасидських патриціїв, зазвичай спілкувалися польською. І ще одна нотатка. Родини греко-католицьких, або ж уніатських священиків, які вважали себе "русинами", не тільки з нами, але й між собою розмовляли польською, відповідно до класової приналежності.
Як відомо, багато плутанини в поняттях, які навіть сьогодні відображені в пресі, скоїв перехід буцімто поляка митрополита Шептицького, до руського тобто уніатського духовенства. З моїх наймолодших літ пам’ятаю, що пан маршалок Яворівського повіту Шептицький на іншому кінці Галичини, дивлячись від Черемоша, насправді був русином, але, як мій дідусь розповідав мені, сам будучи маршалком Косівського повіту, розмовляв вдома польською. І його дружина, дочка Олександра Фредри, писала щоденники по-французьки. Все було в рамках тогочасних звичаїв. Отже подив деяких наших "патріотів" не має жодного сенсу, якщо дивитися з точки зору тієї епохи.
Панич Стасьо, без сумніву, належав до тієї мальовничої категорії своїх земляків, на яку з певністю розраховував князь Бісмарк, яка мала би полегшити його завдання.
Проте уся героїчна вдача вуйка проявлялася цією їздою. Очі глядачів сяяли, коли він рушав, зітхання та вигуки захоплення летіли за ним, як за чудовим актором.
Я опирався всім спокусам, які він міг мені намалювати. Лише одного я навчився від нього, хоча він щиро відмовляв мене від вивчення грецької: захопленню колісницею фесалійського царя Ахіллеса та його розмовами з кіньми. Адже Стасьо, гірський юнак, так само гукав до коней, і, можливо, вони також відповідали йому.
Це було для мене стартом з мого дитинства у майбутнє. Я дотепер вірю, що той порив диявольської каро-сніжної четвірки мене так поніс, що старість донині має певні труднощі, щоб мене наздогнати.
La Comb de Lancey, 20 листопада 1959
Щоб розмістити повідомлення чи коментар на сайт, вам потрібно увійти під своїм логіном